20 квітня 2021

13група       Українська мова

33

Михайло Коцюбинський. Життя і творчість, гуманізм світогляду. Жанр новели у творчості М. Коцюбинського. Еволюція художньої  свідомості:  від  просвітницьких орієнтацій і реалізму до модернізму. Значення стильового новаторства М. Коцюбинського для української літератури.

Підручник ст 117-130

 

                                                                           Людина — найцікавіше для нас   явище тому, що вона змінюється,
         ховає в  собі всякі несподіванки,

не задовольняєтьжодною  формою щастя

 М. Коцюбинський

    Усі, хто мав щастя зустрічатися з Михайлом Коцюбинським, в один голос відзначали його щире, добре серце, яке випромінювало любов до людей.
літературознавець Михайло Мочульський зауважував, що славетний письменник ніби й був створений для того, щоб його любили. У стосунках з людьми завжди був милим, привітним, делікатним. Зовнішнім виглядом, манерою триматися «являв собою тип  європейця в повному значенні цього слова...

дата	подія
17 вересня 1864 р. в м. Вінниці	народився у сім'ї дрібного службовця.
.	Початкову освіту Михайло здобув  удома.
З 1875 р	навчався  спочатку в останньому класі Барської початкової школи
	згодом упродовж  п'яти років — у Шаргородському духовному училищі
(1882— 1892)	Упродовж десяти років Коцюбинський займається репетиторством у сім'ях чиновників  у Вінниці та в  навколишніх  селах,  зокрема  в с. Лопатинці Ямпільського повіту. З місцевими селянами поводився як рівний з рівними, завжди розмовляв з ними українською мовою. У цей час він підтримував зв'язки з членами підпільних народницьких організацій, які діяли в Кам'янці-Подільському та Немирові. Надаючи художньому слову великого суспільного значення, Коцюбинський у середині 80-х років пише оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «Дядько та тітка», позначені оголеною тенденційністю та публіцистичною прямолінійністю.
у 1890 р	у львівському журналі «Дзвінок» побачив світ його вірш «Наша хатка».
	А через рік з'являються дитячі оповідання «Харитя», «Ялинка», що засвідчили народження нового письменника.
З 1892 р	Коцюбинський працює у філоксерній партії, яка вела боротьбу з виноградними шкідниками у молдавських селах. Тут він входить до нелегального політичнокультурного товариства «Братство тарасівців», очоленого Віталієм Боровиком. У своїй програмі «тарасівці» обвинувачували царизм за політику асиміляції народів, нищення націй, висували ідею українського національного відродження. Члени товариства закликали порушувати питання «права вкраїнської нації» «скрізь, де тільки можливо», зокрема й у літературі. До «Братства тарасівців» входили такі відомі українські письменники і громадські діячі, як Борис Грінченко, Володимир Самійленко. Ідеї «Братства» відбилися в казці Михайла Коцюбинського «Хо». Праця письменника у Молдові, а потім і в Криму збагатила його свіжими враженнями, що позначилося на розширенні тематики його творчості. Він пише оповідання з життя молдаван («Для загального добра», «Пекоптьор», «Відьма») та кримських татар («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами»).
з 1898 р	Відпрацювавши рік в житомирській газеті «Волинь», Коцюбинський з 1898 р. оселився у Чернігові, влаштувавшись у земській управі,
з 1900 до 1911 р.	працював у статистичному бюро губернського земства. Починається новий період у творчій і громадській діяльності письменника. Разом з Миколою Чернявським він розсилає звернення до українських письменників із закликами опрацьовувати не тільки селянські, а й філософські, історичні теми, шукати нові художні прийоми зображення життя в усіх його складностях і суперечностях.      Щопонеділка вечорами в будинку Коцюбинських збиралися чернігівські інтелігенти — письменники Борис Грінченко з дружиною Марією Загірньою, Микола Чернявський, Михайло Могилянський, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Григорій Коваленко, художник Михайло Жук, вчителі, лікарі. Тут жваво обговорювалися пекучі громадські питання, аналізувалися твори
в 1903 р	Коцюбинський як член Чернігівської губернської ученої архівної комісії побував у Полтаві на святі відкриття в 1903 р. пам'ятника Іванові Котляревському. Там зустрівся з Панасом Мирним, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Василем Стефаником, Оленою Пчілкою. Його твори друкуються в журналах, з 1899 р. у Львові починає виходити їх зібрання (закінчене сьомим томом у 1913 р.). Кращі новели перекладаються російською, польською, німецькою, італійською, іспанською, норвезькою, угорською мовами.
1905 р.	Багато вражень дала письменникові подорож 1905 р. до країн Центральної та Західної Європи — Австро-Угорщини, Німеччини, Італії, Швейцарії. Повернувшись додому, він бере активну участь у громадських акціях, обурюється крутійською політикою царизму. Обраний головою чернігівської «Просвіти», Коцюбинський використовує легальні форми для пропаганди ідей боротьби проти реакції, організовує шевченківський вечір, виступає з рефератом про Івана Франка. Його оповідання, новели, повість «Гаіа тог£апа», написані у 1906 — 1912 рр., відбивають події наростання революційних виступів народу та їх поразки
в 1909 — 1912 рр.)	Останні роки життя Коцюбинського позначені приятелюванням з Максимом Горьким. Він познайомився з ним в Італії, куди тричі  приїжджав на лікування.  Жив на віллі російського письменника на острові Капрі, мав з ним майже щоденні зустрічі, розмови на літературно-мистецькі теми. Польський поет Леопольд Стафф з щирою теплотою згадував українського письменника, з яким познайомився на Капрі. Коцюбинський із захопленням говорив про Італію, яка дала людству Данте і Петрарку, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі. Його особливо цікавила тоді творчість скандинавських письменників Генріка Ібсена, Арне Евенсена Гарборга, Кнута Гам-суна, Йонаса Лі.
влітку 1910 р. з Італії	Повертаючись влітку 1910 р. з Італії, Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню, зупинився в ньому на два тижні, вивчаючи побут, звичаї, мову, фольклор гуцулів. Цей край видався йому якимось казковим куточком, де все — від мальовничої природи до первозданного побуту мешканців гір — захоплювало у чарівний полон. Задумавши написати твір про карпатських горян, Коцюбинський уважно студіює п'ять томів фольклорно-етнографічного дослідження Володимира Шухевича «Гуцульщина», зібрані Володимиром Гнатюком «Народні оповідання про опришків», перечитує твори Юрія Федьковича.
Влітку 1911 р	він вдруге відвідує Гуцульщину, піднімається в гори до пастухів, вивчає життя селян. Ці спостереження і враження було покладено в основу повісті «Тіні забутих предків»
Влітку 1912 р.	Коцюбинський з сином Юрком знову відвідує Гуцульщину, маючи намір зібрати матеріал для другого твору з життя горян, та хвороба порушила плани.
жовтень 1912 — січень 1913 р.)	Повернувся з Карпат зовсім немічним. Кілька місяців письменник лікується в університетській клініці проф. Василя Образцова в Києві, та медицина була безсилою.
25 квітня 1913 р.	Не стало письменника 25 квітня 1913 р. Поховано його в Чернігові на Болдиній горі, в гаю Троїцького монастиря, улюбленому місці відпочинку за життя. «Як тут гарно,— говорив Коцюбинський своєму приятелеві художникові Михайлові Жуку.— Якби помер, то кращого місця і не треба для вічного спочинку». Це його бажання було виконане.

2. Огляд творчості. Жанр новели у творчості М. Коцюбинського

Невипадково М. Коцюбинського називають «великим Сонцепоклонником». Уся творчість письменника наснажена сонячним оптимізмом, вірою у високе призначення людини. Як талановитий новатор, він звертався до різних жанрів літератури.

Учні складають таблицю , слухаючи вчителя та виступи учнів.

Жанри	Стиль	Назви твору
Дитячі оповідання		«Харитя» , «Ялинка» , «Маленький грішник»
Казки		«Хо»
Оповідання для дорослих новели		«П′ятититомник»,»Для загального добра», «Дорогою ціною»,»Сміх», “Persona grata”  ,»Вдорозі», “Sntermezzo” , «Сон»
Етюди		«На камені», « Лялечка», «Цвіт яблуні», «Невідомий»
Повісті		“Fata morgana”, «Тіні забутих предків»
Нариси		«Хвала життю, «В путах шайтана»
Цикл мініатюр		«На острові»
Поезія в прозі		« Пам'ять душі»

Стиль М. Коцюбинського досліджувало багато знавців літератури. Він відрізняється від художніх почерків багатьох письменників. Митець керується власною інтуїцією, сутність буття осягає за допомогою уяви й тих відчуттів, що перебувають поза сферами раціонального, зосереджується на індивідуальності, її внутрішньому світові. Об’єктом зображення стає не світ, а суб’єктивні враження від нього.

Цікавим є літературознавчі міркування сучасного відомого письменника Валерія Шевчука, який простежує рух творчості Михайла Коцюбинського від «етнографічно-реалістичного письма» до «письма метафоричного, імпресіоністичного і психологічного».

У реалістичній манері написані оповідання «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», «Для загального добра», «Дорогою ціною». Але вже в змісті цих творів є тонке проникнення в психологію героя, рельєфні малюнки природи, її одухотворення, хоч стиль нагадує

оповідну манеру І. Нечуя-Левицького і плавну течію мови Панаса Мирного.

Валерій Шевчук пише, що докорінно змінилася манера письма М. Коцюбинського в 1900–1902 рр., коли, за визначенням академіка Єфремова, письменник знаходить сам себе і стає тим незрівнянним Коцюбинським, яким ми його знаємо, тобто утверджує свій «сонячний імпресіонізм».

Новела — невеликий розповідний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним закінченням.

Ознаки:

·         глибокий психологізм;

·         лаконізм;

·         несподівана кінцівка.

Розгляд окремих новел М. Коцюбинського ( виступи учнів  з повідомленнями  про зміст твору,  висловлюють свою думку про нього, визначають, які ідеали утверджує М. Коцюбинський у новелах, образах, які мистецькі позиції обстоює.)

«Лялечка», «Цвіт яблуні», «Сміх», «В дорозі», «Хо»

Справді, у новелі Коцюбинського «Лялечка» (1901) через розкриття внутрішнього світу земської вчительки Раїси Левицької висвітлено ідейний крах народницької теорії «малих діл». Дочка убогого сільського дяка, вихованка духовної школи, Раїса пройнялася такою любов'ю «до нещасного народу», що готова «була вмерти для нього», але, зустрівшись у селі не з «народом», а з «мужиками», передумала і залишилася жити. Спочатку не мирячися з втручанням пода в шкільні справи, згодом вона повністю попала під його вплив, стала «лялечкою», заплутавшись у сітях «павука». Водночас образ лялечки передає й драматичну самотність героїні, яка ладна пожертвувати всім заради сімейного затишку.

     У новелі «На камені» (1902), в якій йдеться про трагічну долю кримської татарки Фатьми, що, не змирившись з хатнім деспотизмом, насаджуваним патріархальними звичаями, залишає осоружного чоловіка і закінчує життя самогубством, вражають не тільки глибокий психологізм, а й майстерність використання імпресіоністичної поетики. Коцюбинський назвав свій твір «аквареллю», підкресливши його спорідненість із малярськими творами. В ньому справді впадають в око м'якість у передачі кольорів напівекзотичної для українського читача кримської природи, мальовнича образність картини татарського села, навколишніх гір, неспокійного хвилювання моря.

 

Наприклад, аналіз учнями казки «Хо» може бути таким.

Казка «Хо» (1894) дає можливість глибше зрозуміти ідейнохудожні пошуки М. Коцюбинського в період перебування в «Братстві тарасівців», коли «молоді українці» різко виступили протии українофілів, котрі не стільки діяли, як говорили. Композиційно твір складається з кількох майже самостійних частин з окремим сюжетом, образами, конфліктом. Об’єднує їх казковий образ Хо, що символізує переляк людей, які не наважуються сміливо подивитися в очі часто ними ж перебільшуваній небезпеці. Такою

є панна Ярина Дольська, яка під впливом прочитаних книжок запалилася любов’ю до знедолених, але, уявивши своє життя серед селян, усього за три дні відмовилася від «мрії» і подала руку женихові-дідичу.

Грав в «українство» й урядовець Макар Іванович Літко. Але коли виникла потреба відвезти вінок на могилу померлого українського письменника, перелякався й відмовився. Він аж «заслаб від страху».

На противагу лібералам письменник виводить в останньому розділі молодих інтелігентів — письменника, лікаря, хлібороба, учителя, які мужньо виступили на захист народних інтересів.

У творі є слова, які є ключовими не тільки для аналізу казки, розуміння переконань автора. Вона актуально звучать і сьогодні.

«Будьмо передусім скрізь українцями — чи то в своїй хаті, чи в чужій, чи то в своєму краї, чи на чужині. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челяді… Хай вона бринить і розгортається в нашій родині, у наших зносинах товариських, громадських, у літературі — скрізь, де нам не заціплено… Не попускаймо собі навіть у дрібничках… Несімо прапор справи нашої в дужих руках, а будьмо консеквентними, не відділяймо слова від діла… Не жахаймось, що діло те таке важке, таке важке… Робім, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми — йдім сміливо, пам’ятаючи, що всі дороги провадять до Рима… А поки що нам треба праці, праці, праці».

Словникова робота

Консеквентний — послідовний.

Одним із останніх творів письменника стала новела «Хвала життю». Писав він її незадовго до смерті, коли хвороба забирала останні краплі здоров’я. Та незважаючи на це, твір пройнятий пафосом торжества життя, яке постійно відроджується у всій красі. Такий закон природи. В основі твору лежить розповідь про агаву — рослину, яка живе доти, поки не зацвіте. «Вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти». Агава пробивається крізь каміння й першою вітає схід сонця. «Одчиняючи вранці вікно, я раз у раз бачу ряд цвітучих агав. Стоять стрункі і високі, з вінцем смерті на чолі, й вітають далеке море. «Аve, more, morituri te salutant!» (Живи, море, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе).

Подібно до змальованої письменником квітки, він усотував силу із серця різної землі, рідної культури, пробивався крізь матеріальні нестатки, канцелярську роботу, хвороби, переслідування. Його талант розквітнув таємничою квіткою агави і таким

ніжним і рідним цвітом яблуні.

 Домашнє завдання

1. Опрацювати матеріал підручника, зіставити з почутим на уроці.

2. Прочитати новелу «Intermezzo».

3. Усний роздум «…Я не агаву змалював, а своє життя» (М. Коцюбинський).

4. Індивідуальні та групові завдання: підготувати повідомлення «Життєва основа новели “Intermezzo».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

20 квітня 2021

21група       Українська література

 

33. Урок літератури рідного краю(прозові твори).

Ознайомитись та законспектувати.

Один із Франкової сотні

Осип Маковей — видатний український письменник-реаліст, активний громадсько-політичний діяч кінця ХІХ — ХХ ст. На літературній ниві він виступив майже одночасно з Лесею Українкою, О. Кобилянською, В. Стефаником, Н. Кобринською та іншими письменниками. До цієї когорти видатних митців слова І. Франко відносив О. Маковея як «талановитого новеліста і поета».

Осип Маковей народився 23 серпня 1867 року в м. Яворові на Львівщині. Дитячі роки пройшли в рідному містечку, де він здобув початкову освіту. Уже в цей період юнак виявив здібності у навчанні, захоплювався музикою, малюванням, збирав народну творчість.

1885 року відбулося знайомство О. Маковея з І. Франком, яке відіграло важливу роль у житті майбутнього письменника. Великий Каменяр допоміг О. Маковею вибрати свою стежку в літературі. У 1887 році Осип став студентом філософського факультету Львівського університету, який закінчив у 1893 році. Згодом влаштувався редактором газети «Зоря», у якій уміщував свої публіцистичні твори, ряд сатиричних фейлетонів.

У 1895—1897 pоках О. Маковей працював редактором газети «Буковина» (м. Чернівці). У цей час написав повість «Залісє», кілька оповідань, збірку поезій «Подорож до Києва».

У 1897—1899 роках Осип Маковей був одним із редакторів журналу «Літературно-науковий вісник» (м. Львів). На початку ХХ ст. переїхав у м. Чернівці, де викладав українську мову й літературу в учительській семінарії. Працював наполегливо й самовіддано, прищеплював учням любов до рідного слова, давав глибокі знання.

На початку XX ст. письменник виступив з новими творами. У 1901 році вийшла його збірка нарисів і фейлетонів «Наші знакомі», у 1904 році — збірка «Оповідання». Останнім його твором перед приходом до м. Заліщиків була повість «Ярошенко» (1905), у якій автор змальовує бої українсько-польських військ проти турецької навали у 1621 році під Хотином.

У 1910 році О. Маковей надрукував поему «Тернє», а пізніше — «Ревун» (1911). Письменник знав, що його сатиричні твори не до вподоби різним псевдопатріотам, але він був готовий багато стерпіти, щоб тільки принести «користь загалу».

У 1910 році він одержав посаду вчителя у Львівській жіночій семінарії, де зазнав утисків з боку реакційних елементів. У поєдинку з політиками-кар’єристами змушений був поступитися місцем праці.

У 1913 році назавжди покинув м. Львів і переїхав до м. Заліщиків, де працював на посаді директора вчительської семінарії до 1925 року (з перервою на час воєнних дій Першої світової війни). Осип Маковей доклав багато зусиль, щоб цей навчальний заклад отримав нове приміщення, щоб для дітей незаможних батьків організувати інтернат.

Своїм чуйним ставленням до учнів та вчителів О. Маковей завоював щиру симпатію й авторитет. Але, на жаль, йому не довелося довго залишатися в м. Заліщиках, бо в 1914 році вибухнула Перша світова війна й Осипа Маковея було мобілізовано на фронт, де відбував свою армійську службу аж до 1918 року.

Після свого звільнення з військової служби О. Маковей повернувся до м. Заліщиків у липні 1918 року. Ці часи були сповнені важливими подіями — Листопадовий зрив 1918 року та славна Чортківська офензива.

З приходом військової влади більшовиків було утворено Повітовий ревком. До нього увійшли здебільшого чесні та свідомі українці, які вважали своїм обов’язком охороняти населення від різних несподіванок з боку нової окупаційної влади. Комісаром народної освіти став Василь Цалинюк, а комісаром із справ культури — Осип Маковей. Їхніми зусиллями в м. Заліщиках відсвяткували чергове Шевченківське свято, головну доповідь на якому виголосив О. Маковей.

Після відступу більшовиків і приходу польської влади в Заліщицькій семінарії відновилося навчання.

Осип Маковей, завдяки якому семінарія відкрила свої двері, надалі залишався на посаді директора. Але згодом польські шовіністи не могли стерпіти цього. На початку 1921 року директора семінарії Осипа Маковея, учителя музики і співу Василя Цалинюка, а також відомого українського діяча із с. Добровлян Гриця Кузняка було заарештовано, звинувачено в державній зраді й спроваджено до Чортківської тюрми. Ці арешти викликали бурю протестів громадськості, і польська влада змушена була звільнити з тюрми Маковея і Цалинюка, а О. Маковея було поновлено на посаді. Із поверненням Осипа Маковея справи в семінарії покращилися, але тюрма залишила певний слід і його здоров’я почало погіршуватися.

За час свого перебування в м. Заліщиках в останні роки життя Осип Маковей видав дві збірки творів: «Кроваве поле» (1921) і «Прижмуреним оком» (1923).

Весною 1925 року в Заліщицькій семінарії відбувся останній, за директорства Маковея, випуск, бо 21 серпня цього ж року його серце зупинилося. Це був болючий удар і для семінарії, і для української спільноти.

Хоча це сталося під час канікул, звістка про смерть Маковея скоро наспіла до учнів. Студенти семінарії, як і випускники, подбали про те, щоб гідно віддати останній поклін своєму директорові. Похорон почався з подвір’я семінарії, де знаходилось житлове приміщення директора, о першій годині по полудні й тривав аж до заходу сонця. Труна видатного письменника була прикрашена кетягами червоної калини, а в ногах покійного сумувала бандура. Труну везли три пари волів із позолоченими рогами, а за нею йшли делегації з кожного села Заліщицького повіту із своїми оркестрами та вінками.

О. Маковей самовіддано прислужився розвитку української літератури, піднесенню національної свідомості народу. Вдячні нащадки пам’ятають про його сподвижницьку працю, радіють, що мрії письменника переходять у реальність. Україна стала незалежною державою, а над вільним Наддністрянським краєм линуть пісні на слова Осипа Маковея. Його ім’ям у м. Заліщиках названо вулицю й провулок, а також школу, у якій створено кімнату-музей О. Маковея. На приміщенні колишньої семінарії встановлено барельєф, а навпроти у сквері споруджено пам’ятник письменнику. У місцевому краєзнавчому музеї діє постійна експозиція, що висвітлює життя і творчість О. Маковея. Він тут жив, творив і здобував шану українського народу. Слава та ім’я Осипа Маковея не меркне з роками.

 

Поезія і проза

Осип Маковей

ПОЕЗІЯ І ПРОЗА

(Із .судової розправи)

Давно колись про таку пригоду дівчата складали жалісливі пісні, поетичні нарікання на свою нещасну долю, а тепер се опинилося в суді.

Настуся Ковалівна заскаржила молодого жонатого господаря Павла Василишина, що кілька літ обіцював їй з нею женитися, потім вийшов з війська, звів її на бездоріжжя, про дитину не подбав і оженився з іншою. Тепер сі молоді люди, що ще недавно обнімалися й цілувалися, стояли разом зі своїми батьками і адвокатами-жидами перед молодим суддею в карнім суді, недалеко одно від другого, але розділені глибокою пропастю в душі, якої вже ніщо не зарівняє. Коло судді сидів ще писар, зрештою нікого не було в кімнаті, бо розправа була тайна.

— Павле Василишине,— почав суддя, переглянувши акти,— розкажіть мені, як то було. Чи ви ходили до сеї дівчини, чи обіцювали їй з нею женитися? А правду кажіть!

Василишин глянув несміло на хрест між двома свічками, потім спустив очі на поміст і говорив, не дивлячись на нікого:

— Та я ходив до неї і любив її, але тато не казали її брати.

— Чому?

Старий Василишин не втерпів і відповів за сина майже з обуренням:

— Як же, прошу пана судді, аби мій син та у Коваля женився?

— Що ж такого? Хіба Коваль що — не господар? — спитав суддя.

Тут старий Коваль не стримав себе і з гнівом відворкнув:

— Е! Прошу пана, багачі всі однакі. Багачки шукав!

— Ну, годі! Говоріть же, Павле, далі, чому ви не оженилися з Настусею? — сказав суддя.

— Що ж мені було робити? Тато казали, що не дадуть мені ані загона поля; у н е ї (тут Павло махнув головою в сторону Настусі, що стояла тихо, мов без душі) є там якийсь загонець, але з того не можна вижити. Гадав я іти до двора на службу,— відрадили мені. Крутився я так з рік, а далі оженився.

— Хіба на Настку була яка лиха слава? Була вам невірна? Водилася з іншими парубками?

— Та ні! Я не чував...

— Ой-ой-ой! Чому ні? — вмішався батько Павла. Суддя глянув на Настку. Вона піднесла голову і великими синіми очима глянула здивовано на старого.

— Та коли? — ледви вимовила вона.

— Хіба не танцювала ти з іншими, як Павло був при війську?! — крикнув старий Василишин сердито.

— Гов, ґаздо, не кричіть! Ви тут у суді! —спинив суддя.— Потанцювати при людях можна, з ким дівчина хоче. А чи ви, Павле, обіцювали Настці женитися з нею?

— Ні! —відповів коротко Павло, очевидно, вже навчений адвокатом.

— Падоньку ж мій! Не обіцював?! — крикнула несподівано Настуся і заплакала ревними сльозами. Вхопилася за голову руками і мов шукала стіни, щоб ударити головою об неї.— Та де ж се правда?! Адже кілька літ і писав, і говорив, що візьме мене. Я листи принесла, що він писав до мене. Най скаже, чи то не його? Я присягну!

— Настко, тільки без плачу і заводження! — порадив суддя.— Покажіть сі листи!..

Настка розв'язала хустку, вийняла листи і подала судді. Сльози котилися їй, як горох по лиці, хоч уже здержалася від голосного плачу.

Настала тишина, тільки оба адвокати на кріслах розмовляли щось байдуже тихим голосом. Крізь отверті вікна ком-нати долітав з города щебіт ластівок на даху і цвірінькання горобців, що виводилися у гніздах під дахом. В городі знати вже було початок літа по ягодах, що червонілися на черешнях.

Суддя подиктував писареві відповіді до протоколу і почав переглядати листи. Справді, не читав, тільки переглядав, бо було їх багато, а у всіх менше-більше було те саме "люблю тебе". "Нічого цікавого",— думав собі, здогадуючи свої любовні пригоди з недавніх літ. Йому вже тридцятка минула, волосся вже починало сивіти, животик заокруглився, і він дивився на такі наївні листи очима досвідного старого кавалера.

— А! Тут і поезія! — обізвався нараз, глянувши на один лист.— Може, панове, послухаєте? — сказав, обернувшися до адвокатів, котрі, очевидно" розмовляли про якісь свої діла.

— Просимо! Суддя почав читати:

"Я до стола засідаю, папір розкладаю; через гори, через ріки сей лист посилаю. Лети-лети, мій листочку, в далеку дорогу; полетів би й я з тобою, та іти не могу. Ой, як прийдеш, мій листочку, до милої близько, поклонися їй від мене до самих ніг низько. Най вона си прочитає, най си розгадає, чи не той то жовнярина, що вона кохає. Нагадай си, дівчинонько, як ми ся кохали, докн мене молодого до війська не взяли. Взяли мене на чужину та й нас розлучили, та як бог нам допоможе, будем ся любили. Ой, люблю тя, дівчнноиько, так як свою душу; через тебе, моя мила, загибати мушу. Ой, як тужить моє серце за тобою, мила, як згадаю, що тя Люблю і ти м'я любила. Вночі не сплю, вдень думаю, все думка о тобі; прийде мені молодому заснути у гробі. Чи ти мене вчарувала, чи мені так бог дав, що я тебе, дівчинонько, так собі сподобав? Ой, як я си нагадаю, як-то було зразу, яка була розмовонька коло перелазу. Любив я тя, дівчинонько, як настало літо, як-то було межи нами не раз розмаїто".

(І суддя і адвокати тут усміхнулися, а Настуся, що слухала досі віршів так, мовби не чула ще їх, засоромилася. Оба батьки слухали зовсім байдуже).

"А я хлопець молоденький, хоть при війську служу, за тобою, моя Насте, цілим серцем тужу. Ой, тужу я, моя мила, та й тужитн буду; хоть далеко я від тебе, то тя не забуду. Допоможи мені, боже, ще рік відслужити а як вернуся до тебе, буду ся женити..."

Суддя урвав.

. — Касарняна поезія! — замітив один адвокат зневажливо.

Суддя не відповів на се нічого, лише спитав Павла:

— Чи то ви складали сі вірші?

— Та се я так собі приспівував у касарні з іншими.

— І сам вигадував?

— Трохи я сам, трохи інші. Або я знаю, як то було?

— Але то ви писали?

— Я.

— Тут ви на письмі обіцюете Настці, що оженитеся з нею.

— Та се співанка!

— Але до кого писана? Павло не відповів нічого.

Суддя почав переслухувати Настку. Вона зовсім не знала, з якого "кінця" починати оповідання про своє горе, і говорила без ладу, схлипуючи від часу до часу.

— Яз іншими не сходилася, тільки з ним. Ще перед військом казав, що возьме мене. Я присягну. З війська листи писав, свій портрет прислав. На Великдень бував. Все казав то само. Я гадала, що може. Потім вислужив, міг женитися. Не оженився, тільки здурив. Прийшла дитина, і я вже сама не знаю...

Не докінчила, тільки розплакалася гірко.

Писар почав записувати те, що суддя казав; старі батьки мовчали, похитуючи головами, адвокати розмовляли щось по-німецьки, Павло стояв зі спущеними на поміст очима, а Настка не знала, що має почати зі своїми руками, мовби заважали їй, та трохи не подерла хустки з листів.

— Слухайте, Насте,— обізвався знов суддя,— ви мусите на то присягнути, що сказали.

— Я присягну.

— Павло буде караний.

Молодиця глянула здивовано на суддю:

— Та мені не о то йде, аби Павла карати, тільки, що я, бідна, з дитиною пічну? Мене з хати гонять! Де ж я собі раду дам?

— Sie hat ihn doch geliebt! 1 — замітив суддя в сторону адвокатів по-німецьки, щоб селяни не розуміли, але адвокати не докінчили ще своєї розмови і не звернули на се уваги.— Коли Павло буде тут засуджений, можете його, Наст-ко, скаржити, аби платив на дитину.

— Я присягну, бо то правда.

Писар засвітив свічки, старі батьки і Павло відступили дальше від стола, адвокати встали, а Настка почала тремтячим голосом повторяти за суддею слова присяги.

По присязі сказала ще раз те саме про Павла, що попереду. Говорили ще коротко адвокати, старий Василишин старався ще оправдувати сина, одначе суддя не зважав на те,

Вона все ж таки його кохала! (Нім.).

все, встав і, покликуючись на § 506 карного закону, засудив Павла на місяць арешту.

— Що мені з того? — обізвалася перша Настка, почувши засуд.

— Я зголошую відклик від вини і кари,— промовив Павлів адвокат.

— Не тішся, Настко, перед часом,— відозвався старий Василишин,— вищий суд ту кару скасує...

— Ет! Встилайтеся, старий, таке говорити! — сказав суддя.— Як же ваш Павло жиє собі з жінкою!

— Б'ються, паноньку; на все село сварка і бійка! — відповів старий Коваль.

— От і маєте воли та корови! — додав суддя.

— Та що? — відворкнув старий Василишин.— Аби хлоп не мав права свою жінку набити? І що кому до того?

— Ет, шкода з вами говорити! Будьте здорові! А отеє, Настко, ваші листи віддаю вам. Тільки один затримую до актів. Ну, ідіть уже, бо там інші ждуть.

Селяне почали повагом виходити з комнати. Суддя скрутив собі папіроску і, складаючи акти, глянув ще на Павлову "поезію". Він цілої не прочитав, там було ще більше строф подібного змісту, як і попередні. Суддя прочитав ще одну:

Чи-сь здорова, дівчинонько, моя люба птичко? Чи веселе, чи сумує твоє біле личко?

Далі вже не читав, вложив "поезію" в акти і казав прикликати інших селян, що ждали на суд.

1912

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

20 квітня 2021

30група       Українська література

69	Урок позакласного читання.(на вибір учня)	Розповісти про улюбленого автора та його твір(письмово).
70	Підсумковий урок (розвиток усного мовлення).	Ознайомитись з матеріалом уроку, Доповнити інформацією про твор- чість письменників,що вивчали.

 

          70. УРОК-ПІДСУМОК. ЛІТЕРАТУРА УЧИТЬ ЖИТИ…

 

ТЕМА УРОКУ:  Проблеми екології в творчості українських письменників.

МЕТА  УРОКУ:    Розглянути деякі твори українських письменників, у   яких   показано   проблеми   екології (природи   і   «душі   людської»).    Розвивати в учнів уміння самостійно працювати з текстом,  вибирати го­ловне, виразно читати поезії напам'ять, аналізувати твори;   виховувати в учнів небайдуже ставлення до рідної землі, природи, мови.

ТИП УРОКУ:            Підсумковий урок

ОБЛАДНАННЯ УРОКУ:

1.  Виставка творів українських письменників.

2.  Висловлювання  поетів.

3.  Плакати    (Символи   України — червона   калина, журавлі, лелеки).

4.   Рушники, вишивані традиційними кольорами (червоним і чорним).

5.  Грамзапис  «Два  кольори»   (Д.   Павличко,   О.   Білаш).

 

 «Поезія — це    завжди    неповторність,    якийсь    без­смертний дотик до душі».

(Ліна Костенко)

«Коли вже народився ти поетом, за все відповідай у всім житті»

(Борис Олійник)

Вступне слово вчителя.

Сьогодні ми проводимо підсумковий урок з літератури, тема якого: «Література учить жити…»

·         А що це конкретно означає?

·         Чого вона навчила вас такого, що необхідне людині в житті?

 

Бесіда з учнями (можлива у формі дискусії)

 

Слово вчителя

Підводячи підсумок вивченого, ми поговоримо про твори українських письменників, у яких показано проблеми екології природи і людської душі.

Ви вивчаєте екологію.

Що означає це слово?

(пояснення учнів).

Проблема еко­логії сьогодні дуже актуальна. Стан здоров'я людей загрозливий. Вода, повітря — все забруднене. Але сьогодні існує ще одна проблема — проблема екології «душі людської». Ми сьогодні повинні відродити красу рідної землі, повер­нути забуті імена, а з ними тривоги і болі за рідну землю, за її людей, за їх духовність. Щоб ми і наші діти знали і любили свою музу, не соромились її, а гордились нею, і щоб процвітала наша Україна — вільна і незалежна.

Розповіді учнів.

І. Василь   Симоненко

 Його нази­вають вічно юним, закоханим у людину. Дуже любив рідну землю, найдорожче, що є  в  людини — Вітчизну.

«Я живу тобою! І для тебе.

Вийшов з тебе, в тебе перейду...»

 

Народ, людина, творіння її рук, інколи бездушне — проблеми еколо-гії — ось той стрижень, навколо якого обертається думка поета, його звертання: «Генії! Без­смертні!! На коліна станьте перед смертними людьми».

Яка   то   поезія,   коли   вона  не   примушує   мислити?

Поезія — це прекрасна мудрість. Треба було пере­творити людину — вона не могла далі залишитись без­мовною, пригніченою, безправною, байдужою.

Декламація вірша

 

 

III. ІВАН ДРАЧ

«Жити. Творити. Світ берегти.

Світити людині на цілі світи.

Холонуть зірки. Але чуйно і зірко

Лиш ти не холонь-бо, людинонько-зірко!»

Світ Івана Драча — це світ мальовничий і незви­чайний, це розкутість думки, нетрадиційність поетичної форми, стилю. Його охоплюють сумнів і тривога за долю планети, за долю кожної людини. Страховиськом стає для людства атомна бомба, а для нас став стра­ховиськом Чорнобиль. Є у Івана Драча твір «Чорно­бильська мадонна». Автор назвав його поемою, але це і трагедія, і скорботна пісня. Жахлива мертва чор­нобильська зона. Як врятуватися від поширення ра­діації?

Алегорично і символічно звучать останні рядки поеми:

«Несе сива чорнобильська мати

Цю планету... це хворе дитя!..»

Це  крик душі  поета,  це його  пекучий  біль.

 

V. ДМИТРО  ПАВЛИЧКО

«О, рідне слово, хто без тебе я?»

В останні роки ще виникло словосполучення — еко­логія душі. Що це? А це — відчуженість від рідної мови, історії, культури, літератури. Дмитро Павличко — один з її захисників, бо знизилась культура цілого покоління, відбувається деградація душі. Як зберегти молоду людину від спустошення, від прірви, коли в душі і серці не залишається нічого святого? Поверну­ти святість словам: мати, хліб, мова, земля, планета. Людина повинна бути не байдужою на цій землі  і піклува­тися не тільки про життя сьогоднішнє, а й прийдеш­нє. Так у вірші «Ти зрікся мови рідної...» поет картає земляка - українця, який занедбав поле рідного слова, ставши безбатченком, перевертнем...

Мова народу — найсвятіше його багатство,  його скарб...

«То — наше слово, то — щоденне чудо,

то — сонця зір крізь каменя більмо,

то — дух народу,— О всесильний Буддо! —

все в нас бери, лиш мови не дамо!..»

 

VI. .ОЛЕСЬ ГОНЧАР

Відомий всім із шкільної лави, написав безліч пре­красних творів, але ми поговоримо про «Собор» — його називають «багатостраждальним». А чому? Адже роман- не жива істота. Але письменнику болить, і він мов­чати не може. У «Соборі» письменник на повний голос підніс тему боротьби проти духовного браконьєрства, кар'єризму, прислужництва.

З теплими словами звернувся Григір Тютюнник у листі до автора «Собору»: «Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградна гидь, упізнавши сама себе». Собор — мов жива, дивовижно прекрасна істота привертає до себе красою витвору людських рук і мозку. І ось над цим реально існуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення.

У романі розвінчуються такі негативні прояви сучас­ності, як бюрократизм, бездуховність, нігілістичне став­лення до української культури, споживацькі тенденції, дух руйнування, нехтування народними звичаями, народною піснею,  почуттями патріотизму.

 

VII. ЛІНА КОСТЕНКО 

«Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі».

Уже в перших книжках Ліна Костенко постала пе­ред  читачами  поетом  чесним  і  безкомпромісним, мислячим   і   самобутнім. Читачі   й   критика сприйняли її твори прихильно. Всі переконалися,  що в українську поезію прийшов справжній майстер слова.

 

Вона  є поетесою  епохи, — небайдужа, щира, праг­не поезією відродити душу людини.

«Не бійся правди, хоч яка гірка,

Не бійся смутків, хоч вони як ріки».

Ціла   низка   віршів   Ліни   Костенко   «кричить»   про екологію.

«Ще назва є, а річки вже немає.

Усохли верби, вижовкли рови,

і дика качка тоскно обминає

рудиментарні залишки багви.

І тільки степ, і тільки спека, спека,

і озерявин  проблиски скупі.

І той у небі зморений лелека,

і те гніздо лелече на стовпі.

Поетеса прохає:

«Любіть травинку, і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку, шляхетну

інохідь коня».

Енергія слова — з енергії душі...

 

Заключне слово вчителя

І як би хотілося, щоб земля наша стала родючою і чистою, криниця — джерельною, слово — високим, ду­ша — глибокою, поезія — величною,    мова — солов'їною, мати — безсмертною, а людина — вічною.

І ми, люди, живучи на цій землі, по­винні пам'ятати, що ми — Люди,— що  ти — Людина.

«Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

 

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба,

Гляди ж не проспи!

 

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні».

І поки на Україні живе людина, звучить її мова, лине її пісня, є надія, що відродиться наша Ненька, її культура, традиції, духовність. А залежатиме  це від вас, наших молодих громадян.

Ви стоїте на дорозі самостійного життя. Пройде зовсім небагато  часу – і останній дзвінок сповістить, що вам пора в дорогу, в майбутнє життя.

І який шлях ви виберете в житті: широкий, прямий, чи вузький, хвилястий, від того залежатиме і ваше особисте майбутнє, і доля нашої держави. Успіхів вам, вибору правильних шляхів у житті, і нехай шкільні уроки літератури, улюблені ваші літературні герої будуть вам чітким дороговказом  у житті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

20 квітня 2021

30група       Українська мова

67-68.Особливості написання власного висловлення(підготовка до ЗНО).

 

 Перегляньте відеоуроки з теми за посиланням:

https://www.youtube.com/watch?v=ZcFQMS4RfRU

https://www.youtube.com/watch?v=PuDPtfovcgU