19 квітня 2021

13група       Українська література

31	Урок  літератури  рідного  краю 1. Літературні персоналії територіальної громади (проза).	Ознайомитись з матеріалом до уроку

 

 

Модерна українська проза
32	Особистісні чинники у світогляді людини на рубежі віків. Посилення зв’язку з культурою Європи, активні націотворчі процеси. Основні риси українського прозового модернізму (О. Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник, В. Винниченко). «Нова школа» у прозі.

Ознайомитись з матеріалом,законспектувати:

 

 

 

31. Осип Маковей — видатний український письменник-реаліст, активний громадсько-політичний діяч кінця ХІХ — ХХ ст. На літературній ниві він виступив майже одночасно з Лесею Українкою, О. Кобилянською, В. Стефаником, Н. Кобринською та іншими письменниками. До цієї когорти видатних митців слова І. Франко відносив О. Маковея як «талановитого новеліста і поета».

Осип Маковей народився 23 серпня 1867 року в м. Яворові на Львівщині. Дитячі роки пройшли в рідному містечку, де він здобув початкову освіту. Уже в цей період юнак виявив здібності у навчанні, захоплювався музикою, малюванням, збирав народну творчість.

1885 року відбулося знайомство О. Маковея з І. Франком, яке відіграло важливу роль у житті майбутнього письменника. Великий Каменяр допоміг О. Маковею вибрати свою стежку в літературі. У 1887 році Осип став студентом філософського факультету Львівського університету, який закінчив у 1893 році. Згодом влаштувався редактором газети «Зоря», у якій уміщував свої публіцистичні твори, ряд сатиричних фейлетонів.

У 1895—1897 pоках О. Маковей працював редактором газети «Буковина» (м. Чернівці). У цей час написав повість «Залісє», кілька оповідань, збірку поезій «Подорож до Києва».

У 1897—1899 роках Осип Маковей був одним із редакторів журналу «Літературно-науковий вісник» (м. Львів). На початку ХХ ст. переїхав у м. Чернівці, де викладав українську мову й літературу в учительській семінарії. Працював наполегливо й самовіддано, прищеплював учням любов до рідного слова, давав глибокі знання.

На початку XX ст. письменник виступив з новими творами. У 1901 році вийшла його збірка нарисів і фейлетонів «Наші знакомі», у 1904 році — збірка «Оповідання». Останнім його твором перед приходом до м. Заліщиків була повість «Ярошенко» (1905), у якій автор змальовує бої українсько-польських військ проти турецької навали у 1621 році під Хотином.

У 1910 році О. Маковей надрукував поему «Тернє», а пізніше — «Ревун» (1911). Письменник знав, що його сатиричні твори не до вподоби різним псевдопатріотам, але він був готовий багато стерпіти, щоб тільки принести «користь загалу».

У 1910 році він одержав посаду вчителя у Львівській жіночій семінарії, де зазнав утисків з боку реакційних елементів. У поєдинку з політиками-кар’єристами змушений був поступитися місцем праці.

У 1913 році назавжди покинув м. Львів і переїхав до м. Заліщиків, де працював на посаді директора вчительської семінарії до 1925 року (з перервою на час воєнних дій Першої світової війни). Осип Маковей доклав багато зусиль, щоб цей навчальний заклад отримав нове приміщення, щоб для дітей незаможних батьків організувати інтернат.

Своїм чуйним ставленням до учнів та вчителів О. Маковей завоював щиру симпатію й авторитет. Але, на жаль, йому не довелося довго залишатися в м. Заліщиках, бо в 1914 році вибухнула Перша світова війна й Осипа Маковея було мобілізовано на фронт, де відбував свою армійську службу аж до 1918 року.

Після свого звільнення з військової служби О. Маковей повернувся до м. Заліщиків у липні 1918 року. Ці часи були сповнені важливими подіями — Листопадовий зрив 1918 року та славна Чортківська офензива.

З приходом військової влади більшовиків було утворено Повітовий ревком. До нього увійшли здебільшого чесні та свідомі українці, які вважали своїм обов’язком охороняти населення від різних несподіванок з боку нової окупаційної влади. Комісаром народної освіти став Василь Цалинюк, а комісаром із справ культури — Осип Маковей. Їхніми зусиллями в м. Заліщиках відсвяткували чергове Шевченківське свято, головну доповідь на якому виголосив О. Маковей.

Після відступу більшовиків і приходу польської влади в Заліщицькій семінарії відновилося навчання.

Осип Маковей, завдяки якому семінарія відкрила свої двері, надалі залишався на посаді директора. Але згодом польські шовіністи не могли стерпіти цього. На початку 1921 року директора семінарії Осипа Маковея, учителя музики і співу Василя Цалинюка, а також відомого українського діяча із с. Добровлян Гриця Кузняка було заарештовано, звинувачено в державній зраді й спроваджено до Чортківської тюрми. Ці арешти викликали бурю протестів громадськості, і польська влада змушена була звільнити з тюрми Маковея і Цалинюка, а О. Маковея було поновлено на посаді. Із поверненням Осипа Маковея справи в семінарії покращилися, але тюрма залишила певний слід і його здоров’я почало погіршуватися.

За час свого перебування в м. Заліщиках в останні роки життя Осип Маковей видав дві збірки творів: «Кроваве поле» (1921) і «Прижмуреним оком» (1923).

Весною 1925 року в Заліщицькій семінарії відбувся останній, за директорства Маковея, випуск, бо 21 серпня цього ж року його серце зупинилося. Це був болючий удар і для семінарії, і для української спільноти.

Хоча це сталося під час канікул, звістка про смерть Маковея скоро наспіла до учнів. Студенти семінарії, як і випускники, подбали про те, щоб гідно віддати останній поклін своєму директорові. Похорон почався з подвір’я семінарії, де знаходилось житлове приміщення директора, о першій годині по полудні й тривав аж до заходу сонця. Труна видатного письменника була прикрашена кетягами червоної калини, а в ногах покійного сумувала бандура. Труну везли три пари волів із позолоченими рогами, а за нею йшли делегації з кожного села Заліщицького повіту із своїми оркестрами та вінками.

О. Маковей самовіддано прислужився розвитку української літератури, піднесенню національної свідомості народу. Вдячні нащадки пам’ятають про його сподвижницьку працю, радіють, що мрії письменника переходять у реальність. Україна стала незалежною державою, а над вільним Наддністрянським краєм линуть пісні на слова Осипа Маковея. Його ім’ям у м. Заліщиках названо вулицю й провулок, а також школу, у якій створено кімнату-музей О. Маковея. На приміщенні колишньої семінарії встановлено барельєф, а навпроти у сквері споруджено пам’ятник письменнику. У місцевому краєзнавчому музеї діє постійна експозиція, що висвітлює життя і творчість О. Маковея. Він тут жив, творив і здобував шану українського народу. Слава та ім’я Осипа Маковея не меркне з роками.

 

Поезія і проза

Осип Маковей

ПОЕЗІЯ І ПРОЗА

(Із .судової розправи)

Давно колись про таку пригоду дівчата складали жалісливі пісні, поетичні нарікання на свою нещасну долю, а тепер се опинилося в суді.

Настуся Ковалівна заскаржила молодого жонатого господаря Павла Василишина, що кілька літ обіцював їй з нею женитися, потім вийшов з війська, звів її на бездоріжжя, про дитину не подбав і оженився з іншою. Тепер сі молоді люди, що ще недавно обнімалися й цілувалися, стояли разом зі своїми батьками і адвокатами-жидами перед молодим суддею в карнім суді, недалеко одно від другого, але розділені глибокою пропастю в душі, якої вже ніщо не зарівняє. Коло судді сидів ще писар, зрештою нікого не було в кімнаті, бо розправа була тайна.

— Павле Василишине,— почав суддя, переглянувши акти,— розкажіть мені, як то було. Чи ви ходили до сеї дівчини, чи обіцювали їй з нею женитися? А правду кажіть!

Василишин глянув несміло на хрест між двома свічками, потім спустив очі на поміст і говорив, не дивлячись на нікого:

— Та я ходив до неї і любив її, але тато не казали її брати.

— Чому?

Старий Василишин не втерпів і відповів за сина майже з обуренням:

— Як же, прошу пана судді, аби мій син та у Коваля женився?

— Що ж такого? Хіба Коваль що — не господар? — спитав суддя.

Тут старий Коваль не стримав себе і з гнівом відворкнув:

— Е! Прошу пана, багачі всі однакі. Багачки шукав!

— Ну, годі! Говоріть же, Павле, далі, чому ви не оженилися з Настусею? — сказав суддя.

— Що ж мені було робити? Тато казали, що не дадуть мені ані загона поля; у н е ї (тут Павло махнув головою в сторону Настусі, що стояла тихо, мов без душі) є там якийсь загонець, але з того не можна вижити. Гадав я іти до двора на службу,— відрадили мені. Крутився я так з рік, а далі оженився.

— Хіба на Настку була яка лиха слава? Була вам невірна? Водилася з іншими парубками?

— Та ні! Я не чував...

— Ой-ой-ой! Чому ні? — вмішався батько Павла. Суддя глянув на Настку. Вона піднесла голову і великими синіми очима глянула здивовано на старого.

— Та коли? — ледви вимовила вона.

— Хіба не танцювала ти з іншими, як Павло був при війську?! — крикнув старий Василишин сердито.

— Гов, ґаздо, не кричіть! Ви тут у суді! —спинив суддя.— Потанцювати при людях можна, з ким дівчина хоче. А чи ви, Павле, обіцювали Настці женитися з нею?

— Ні! —відповів коротко Павло, очевидно, вже навчений адвокатом.

— Падоньку ж мій! Не обіцював?! — крикнула несподівано Настуся і заплакала ревними сльозами. Вхопилася за голову руками і мов шукала стіни, щоб ударити головою об неї.— Та де ж се правда?! Адже кілька літ і писав, і говорив, що візьме мене. Я листи принесла, що він писав до мене. Най скаже, чи то не його? Я присягну!

— Настко, тільки без плачу і заводження! — порадив суддя.— Покажіть сі листи!..

Настка розв'язала хустку, вийняла листи і подала судді. Сльози котилися їй, як горох по лиці, хоч уже здержалася від голосного плачу.

Настала тишина, тільки оба адвокати на кріслах розмовляли щось байдуже тихим голосом. Крізь отверті вікна ком-нати долітав з города щебіт ластівок на даху і цвірінькання горобців, що виводилися у гніздах під дахом. В городі знати вже було початок літа по ягодах, що червонілися на черешнях.

Суддя подиктував писареві відповіді до протоколу і почав переглядати листи. Справді, не читав, тільки переглядав, бо було їх багато, а у всіх менше-більше було те саме "люблю тебе". "Нічого цікавого",— думав собі, здогадуючи свої любовні пригоди з недавніх літ. Йому вже тридцятка минула, волосся вже починало сивіти, животик заокруглився, і він дивився на такі наївні листи очима досвідного старого кавалера.

— А! Тут і поезія! — обізвався нараз, глянувши на один лист.— Може, панове, послухаєте? — сказав, обернувшися до адвокатів, котрі, очевидно" розмовляли про якісь свої діла.

— Просимо! Суддя почав читати:

"Я до стола засідаю, папір розкладаю; через гори, через ріки сей лист посилаю. Лети-лети, мій листочку, в далеку дорогу; полетів би й я з тобою, та іти не могу. Ой, як прийдеш, мій листочку, до милої близько, поклонися їй від мене до самих ніг низько. Най вона си прочитає, най си розгадає, чи не той то жовнярина, що вона кохає. Нагадай си, дівчинонько, як ми ся кохали, докн мене молодого до війська не взяли. Взяли мене на чужину та й нас розлучили, та як бог нам допоможе, будем ся любили. Ой, люблю тя, дівчнноиько, так як свою душу; через тебе, моя мила, загибати мушу. Ой, як тужить моє серце за тобою, мила, як згадаю, що тя Люблю і ти м'я любила. Вночі не сплю, вдень думаю, все думка о тобі; прийде мені молодому заснути у гробі. Чи ти мене вчарувала, чи мені так бог дав, що я тебе, дівчинонько, так собі сподобав? Ой, як я си нагадаю, як-то було зразу, яка була розмовонька коло перелазу. Любив я тя, дівчинонько, як настало літо, як-то було межи нами не раз розмаїто".

(І суддя і адвокати тут усміхнулися, а Настуся, що слухала досі віршів так, мовби не чула ще їх, засоромилася. Оба батьки слухали зовсім байдуже).

"А я хлопець молоденький, хоть при війську служу, за тобою, моя Насте, цілим серцем тужу. Ой, тужу я, моя мила, та й тужитн буду; хоть далеко я від тебе, то тя не забуду. Допоможи мені, боже, ще рік відслужити а як вернуся до тебе, буду ся женити..."

Суддя урвав.

. — Касарняна поезія! — замітив один адвокат зневажливо.

Суддя не відповів на се нічого, лише спитав Павла:

— Чи то ви складали сі вірші?

— Та се я так собі приспівував у касарні з іншими.

— І сам вигадував?

— Трохи я сам, трохи інші. Або я знаю, як то було?

— Але то ви писали?

— Я.

— Тут ви на письмі обіцюете Настці, що оженитеся з нею.

— Та се співанка!

— Але до кого писана? Павло не відповів нічого.

Суддя почав переслухувати Настку. Вона зовсім не знала, з якого "кінця" починати оповідання про своє горе, і говорила без ладу, схлипуючи від часу до часу.

— Яз іншими не сходилася, тільки з ним. Ще перед військом казав, що возьме мене. Я присягну. З війська листи писав, свій портрет прислав. На Великдень бував. Все казав то само. Я гадала, що може. Потім вислужив, міг женитися. Не оженився, тільки здурив. Прийшла дитина, і я вже сама не знаю...

Не докінчила, тільки розплакалася гірко.

Писар почав записувати те, що суддя казав; старі батьки мовчали, похитуючи головами, адвокати розмовляли щось по-німецьки, Павло стояв зі спущеними на поміст очима, а Настка не знала, що має почати зі своїми руками, мовби заважали їй, та трохи не подерла хустки з листів.

— Слухайте, Насте,— обізвався знов суддя,— ви мусите на то присягнути, що сказали.

— Я присягну.

— Павло буде караний.

Молодиця глянула здивовано на суддю:

— Та мені не о то йде, аби Павла карати, тільки, що я, бідна, з дитиною пічну? Мене з хати гонять! Де ж я собі раду дам?

— Sie hat ihn doch geliebt! 1 — замітив суддя в сторону адвокатів по-німецьки, щоб селяни не розуміли, але адвокати не докінчили ще своєї розмови і не звернули на се уваги.— Коли Павло буде тут засуджений, можете його, Наст-ко, скаржити, аби платив на дитину.

— Я присягну, бо то правда.

Писар засвітив свічки, старі батьки і Павло відступили дальше від стола, адвокати встали, а Настка почала тремтячим голосом повторяти за суддею слова присяги.

По присязі сказала ще раз те саме про Павла, що попереду. Говорили ще коротко адвокати, старий Василишин старався ще оправдувати сина, одначе суддя не зважав на те,

Вона все ж таки його кохала! (Нім.).

все, встав і, покликуючись на § 506 карного закону, засудив Павла на місяць арешту.

— Що мені з того? — обізвалася перша Настка, почувши засуд.

— Я зголошую відклик від вини і кари,— промовив Павлів адвокат.

— Не тішся, Настко, перед часом,— відозвався старий Василишин,— вищий суд ту кару скасує...

— Ет! Встилайтеся, старий, таке говорити! — сказав суддя.— Як же ваш Павло жиє собі з жінкою!

— Б'ються, паноньку; на все село сварка і бійка! — відповів старий Коваль.

— От і маєте воли та корови! — додав суддя.

— Та що? — відворкнув старий Василишин.— Аби хлоп не мав права свою жінку набити? І що кому до того?

— Ет, шкода з вами говорити! Будьте здорові! А отеє, Настко, ваші листи віддаю вам. Тільки один затримую до актів. Ну, ідіть уже, бо там інші ждуть.

Селяне почали повагом виходити з комнати. Суддя скрутив собі папіроску і, складаючи акти, глянув ще на Павлову "поезію". Він цілої не прочитав, там було ще більше строф подібного змісту, як і попередні. Суддя прочитав ще одну:

Чи-сь здорова, дівчинонько, моя люба птичко? Чи веселе, чи сумує твоє біле личко?

Далі вже не читав, вложив "поезію" в акти і казав прикликати інших селян, що ждали на суд.

1912

 

Опрацювати конспект уроку,важливе виписати

32. Передумови розвитку літератури початку ХХ ст.

Процес розвитку української літератури початку ХХ століття відбувся на тлі загострення соціально-політичної ситуації. Перша російська революція 1905 року принесла громадському рухові два докорінні покращення:

✵ припинено політику заборон та утисків української мови,

✵ українцям дозволено об’єднуватися в організації.

Літературний процес кінця ХІХ — початку ХХ століття прийнято називати літературою «зламу віків». Письменники, що представляли цей період, орієнтувалися у творчості на західноєвропейські модерні літературні напрями і переносили нові мистецькі досягненя на український ґрунт. Великий вплив на митців мала філософія Шопенгауера, Ніцше, Фройда. Письменики тепер намагалися проникнути в психологію людини, пізнати найтаємніші закутки свідомості, проаналізувати те, що було непідвладне розуму, а не описувати перипетії життя. В українській літературі відбувається синтез мистецтв, а загущеність письма призводить до панування малих форм — новел, оповідань, образів. Особлива увага мотивована до художньої деталі, зображення суспільних подій відбувається через ставлення до них людини.

Після етнографічного реалізму «Народних оповідань», критичного реалізму І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, О. Кониського, О. Пчілки на сцену виступає плеяда молодих і видатних письменників: Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Черемшина, Л. Мартович…

(Учитель демонструє портрети письменників.)

У західній літературі першими теоретиками модерності були Шарль Бодлер та Ф. Ніцше. Бодлер у статті «Художник модерного життя» писав: «Насолода, що ми її отримуємо від репрезентації сучасного, походить не лише з краси, якою його оздоблено, але його суттєві прикмети — бути сучасним. Митець повинен зосереджуватися на модерному, сучасному». Ніцше визначив усі ілюзії попередньої епохи. Його праці — це бунт проти ери надії, певності, ентузіазму, віри в прогрес, механічності. Для модерністів людина є не походженням минулого, але того, що її оточує в сучасному.

1.2. Перехід до модернізму

Модернізація культури починалася з критики народництва в цілому та його естетики зокрема. Уперше слово «модернізм» у значенні художнього напряму досить упевнено вжила Леся Українка в доповіді, виголошеній наприкінці 1899 р. в Київському науковому товаристві під назвою «Малорусские писатели на Буковине». Ця доповідь була початком діалогу, який у перспективі розмежує українських письменників на модерністів і народників. У статті виявилася не лише рішучість поетеси захищати нові явища, але й спроба мотивувати, наскільки вони потрібні народові.

Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів у літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. і трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму («ранній» модернізм). Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.

Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний. Готуючи в 1901 р. альманах «З-над хмар і долин» (вийшов у 1903 році), М. Вороний опублікував у «Літературно-науковому віснику» відкритий лист до українських письменників, у якому закликав надсилати твори, у яких були б «усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі», де було б «хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би… блакитного неба». Основна думка виступу М. Вороного виділялася чітко: він закликав писати інакше, «по-сучасному», оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.

Однак Іван Франко, схвально ставлячись до нових віянь в українській літературі, не міг змиритися з тими основними постулатами модернізму, які пропагував Микола Вороний. Іван Франко у вступі до поеми «Лісова ідилія» його назвав «ідеалістом непоправним», який вимагає від авторів:

Пісень давайте нам, поети,

Без тенденційної прикмети,

Без соціального змагання,

Без усесвітнього страждання,

Без нарікання над юрбою,

Без гучних закликів до бою…

Іван Франко утверджував думку про те, що «сучасна пісня не перина. вона вся пристрасть і бажання, і вся вогонь, і вся тривога, вся боротьба, і вся дорога.». У відповідь на його «Посланіє» Микола Вороний написав вірш «Іванові Франкові», якому передує епіграф із Ш. Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама».

Осередком західноукраїнських модерністів стало львівське видавництво «Молода муза», до складу якого увійшли Остап Луцький, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, а на Східній Україні — київський журнал «Українська хата», у якому друкувалися Микола Євшан, Михайло Сріблянський…

«Молодомузівці» чітко орієнтувалися на Захід з його модерними ідеями та заперечували реалізм і народницьку традицію; зверталися до нових тем, насамперед краси, любові, журби, настроїв самогубства тощо. Поезія «молодомузівців» — це поезія форми, тобто модерну.

2. Теорія літератури

Модернізм — загальна назва літературних напрямів та шкіл ХХ ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість.

Визначальні ознаки модернізму:

✵ новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком);

✵ у творах затверджується перевага форми над змістом;

✵ зосередження на «Я» автора, героя, читача;

✵ психологізм, увага до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;

✵ широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

✵ використання символу як засобу пізнання й відтворення світу;

✵ ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

✵ естетизм.

Імпресіонізм — це витончене відтворення суб’єктивинх вражень та спостережень, мінливих почуттів і переживань, коли картина дійсності складається ніби з окремих частин. Біля витоків українського імпресіонізму стояв Михайло Коцюбинський.

Неоромантизм (новоромантизм) — це поєднання реалістичного зображення життя з прагненням показати в яскравих образах високе призначення людини. Неоромантизм репрезентує у своїй творчості Леся Українка, Ольга Кобилянська.

Експресіонізм — це вираження внутрішнього світу людини, що супроводжується підкресленою яскравістю й емоційністю художнього твору. Найяскравішим представником експресіонізму став В. Стефаник.

Символізм — це зображення життя, за якого за зовнішнім конкретним смислом ховається інший, таємний, тобто на місці художнього образу виступає символ. Ознаки символізму відчутні в поезії О. Олеся, М. Вороного.

 Робота в зошитах (запис тез)

Національно-визвольна боротьба сприяла творенню «Братства тарасівців», які закликали до об’єднання. Існування соціал-демократичного гуртка Івана Стешенка.

Відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві у 1903 р. перетворилося на маніфестацію української єдності.

Поява в Україні періодичних видань: «Хлібороб», «Рідний край», «Українська хата», «Громадянська думка».

Початок епохи модернізму в українській літературі.

Існування кількох літературних поколінь: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко, І. Карпенко-Карий; з’являється ціла плеяда молодих письменників, які мають загальноєвропейські погляди на розвиток літератури: Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Володимир Винниченко.

Твори цих письменників відзначаються пошуком нових тем, відтворенням психології вчинків героїв, використанням нових тенденцій у літературі.

Розширення тематики творів: тема ролі інтелігенції в суспільстві; емансипація жінки, влада землі над людиною.

ПІДСУМКИ УРОКУ

Маємо всі підстави стверджувати, що на межі століть з’явилася неповторна й оригінальна література. Утворився новий світогляд, новий художній метод. Для українського письменства він став сполучною ланкою між класичним реалізмом і періодом активного утвердження на зламі століть суб’єктивних стилів і напрямів, добою модернізму.

 

 

 

 

19 квітня 2021

11група       Українська література

33

Михайло Коцюбинський. Життя і творчість, гуманізм світогляду. Жанр новели у творчості М. Коцюбинського. Еволюція художньої  свідомості:  від  просвітницьких орієнтацій і реалізму до модернізму. Значення стильового новаторства М. Коцюбинського для української літератури.

Підручник ст 117-130

 

                                                                           Людина — найцікавіше для нас   явище тому, що вона змінюється,
         ховає в  собі всякі несподіванки,

не задовольняєтьжодною  формою щастя

 М. Коцюбинський

    Усі, хто мав щастя зустрічатися з Михайлом Коцюбинським, в один голос відзначали його щире, добре серце, яке випромінювало любов до людей.
літературознавець Михайло Мочульський зауважував, що славетний письменник ніби й був створений для того, щоб його любили. У стосунках з людьми завжди був милим, привітним, делікатним. Зовнішнім виглядом, манерою триматися «являв собою тип  європейця в повному значенні цього слова...

дата	подія
17 вересня 1864 р. в м. Вінниці	народився у сім'ї дрібного службовця.
.	Початкову освіту Михайло здобув  удома.
З 1875 р	навчався  спочатку в останньому класі Барської початкової школи
	згодом упродовж  п'яти років — у Шаргородському духовному училищі
(1882— 1892)	Упродовж десяти років Коцюбинський займається репетиторством у сім'ях чиновників  у Вінниці та в  навколишніх  селах,  зокрема  в с. Лопатинці Ямпільського повіту. З місцевими селянами поводився як рівний з рівними, завжди розмовляв з ними українською мовою. У цей час він підтримував зв'язки з членами підпільних народницьких організацій, які діяли в Кам'янці-Подільському та Немирові. Надаючи художньому слову великого суспільного значення, Коцюбинський у середині 80-х років пише оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «Дядько та тітка», позначені оголеною тенденційністю та публіцистичною прямолінійністю.
у 1890 р	у львівському журналі «Дзвінок» побачив світ його вірш «Наша хатка».
	А через рік з'являються дитячі оповідання «Харитя», «Ялинка», що засвідчили народження нового письменника.
З 1892 р	Коцюбинський працює у філоксерній партії, яка вела боротьбу з виноградними шкідниками у молдавських селах. Тут він входить до нелегального політичнокультурного товариства «Братство тарасівців», очоленого Віталієм Боровиком. У своїй програмі «тарасівці» обвинувачували царизм за політику асиміляції народів, нищення націй, висували ідею українського національного відродження. Члени товариства закликали порушувати питання «права вкраїнської нації» «скрізь, де тільки можливо», зокрема й у літературі. До «Братства тарасівців» входили такі відомі українські письменники і громадські діячі, як Борис Грінченко, Володимир Самійленко. Ідеї «Братства» відбилися в казці Михайла Коцюбинського «Хо». Праця письменника у Молдові, а потім і в Криму збагатила його свіжими враженнями, що позначилося на розширенні тематики його творчості. Він пише оповідання з життя молдаван («Для загального добра», «Пекоптьор», «Відьма») та кримських татар («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами»).
з 1898 р	Відпрацювавши рік в житомирській газеті «Волинь», Коцюбинський з 1898 р. оселився у Чернігові, влаштувавшись у земській управі,
з 1900 до 1911 р.	працював у статистичному бюро губернського земства. Починається новий період у творчій і громадській діяльності письменника. Разом з Миколою Чернявським він розсилає звернення до українських письменників із закликами опрацьовувати не тільки селянські, а й філософські, історичні теми, шукати нові художні прийоми зображення життя в усіх його складностях і суперечностях.      Щопонеділка вечорами в будинку Коцюбинських збиралися чернігівські інтелігенти — письменники Борис Грінченко з дружиною Марією Загірньою, Микола Чернявський, Михайло Могилянський, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Григорій Коваленко, художник Михайло Жук, вчителі, лікарі. Тут жваво обговорювалися пекучі громадські питання, аналізувалися твори
в 1903 р	Коцюбинський як член Чернігівської губернської ученої архівної комісії побував у Полтаві на святі відкриття в 1903 р. пам'ятника Іванові Котляревському. Там зустрівся з Панасом Мирним, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Василем Стефаником, Оленою Пчілкою. Його твори друкуються в журналах, з 1899 р. у Львові починає виходити їх зібрання (закінчене сьомим томом у 1913 р.). Кращі новели перекладаються російською, польською, німецькою, італійською, іспанською, норвезькою, угорською мовами.
1905 р.	Багато вражень дала письменникові подорож 1905 р. до країн Центральної та Західної Європи — Австро-Угорщини, Німеччини, Італії, Швейцарії. Повернувшись додому, він бере активну участь у громадських акціях, обурюється крутійською політикою царизму. Обраний головою чернігівської «Просвіти», Коцюбинський використовує легальні форми для пропаганди ідей боротьби проти реакції, організовує шевченківський вечір, виступає з рефератом про Івана Франка. Його оповідання, новели, повість «Гаіа тог£апа», написані у 1906 — 1912 рр., відбивають події наростання революційних виступів народу та їх поразки
в 1909 — 1912 рр.)	Останні роки життя Коцюбинського позначені приятелюванням з Максимом Горьким. Він познайомився з ним в Італії, куди тричі  приїжджав на лікування.  Жив на віллі російського письменника на острові Капрі, мав з ним майже щоденні зустрічі, розмови на літературно-мистецькі теми. Польський поет Леопольд Стафф з щирою теплотою згадував українського письменника, з яким познайомився на Капрі. Коцюбинський із захопленням говорив про Італію, яка дала людству Данте і Петрарку, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі. Його особливо цікавила тоді творчість скандинавських письменників Генріка Ібсена, Арне Евенсена Гарборга, Кнута Гам-суна, Йонаса Лі.
влітку 1910 р. з Італії	Повертаючись влітку 1910 р. з Італії, Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню, зупинився в ньому на два тижні, вивчаючи побут, звичаї, мову, фольклор гуцулів. Цей край видався йому якимось казковим куточком, де все — від мальовничої природи до первозданного побуту мешканців гір — захоплювало у чарівний полон. Задумавши написати твір про карпатських горян, Коцюбинський уважно студіює п'ять томів фольклорно-етнографічного дослідження Володимира Шухевича «Гуцульщина», зібрані Володимиром Гнатюком «Народні оповідання про опришків», перечитує твори Юрія Федьковича.
Влітку 1911 р	він вдруге відвідує Гуцульщину, піднімається в гори до пастухів, вивчає життя селян. Ці спостереження і враження було покладено в основу повісті «Тіні забутих предків»
Влітку 1912 р.	Коцюбинський з сином Юрком знову відвідує Гуцульщину, маючи намір зібрати матеріал для другого твору з життя горян, та хвороба порушила плани.
жовтень 1912 — січень 1913 р.)	Повернувся з Карпат зовсім немічним. Кілька місяців письменник лікується в університетській клініці проф. Василя Образцова в Києві, та медицина була безсилою.
25 квітня 1913 р.	Не стало письменника 25 квітня 1913 р. Поховано його в Чернігові на Болдиній горі, в гаю Троїцького монастиря, улюбленому місці відпочинку за життя. «Як тут гарно,— говорив Коцюбинський своєму приятелеві художникові Михайлові Жуку.— Якби помер, то кращого місця і не треба для вічного спочинку». Це його бажання було виконане.

2. Огляд творчості. Жанр новели у творчості М. Коцюбинського

Невипадково М. Коцюбинського називають «великим Сонцепоклонником». Уся творчість письменника наснажена сонячним оптимізмом, вірою у високе призначення людини. Як талановитий новатор, він звертався до різних жанрів літератури.

Учні складають таблицю , слухаючи вчителя та виступи учнів.

Жанри	Стиль	Назви твору
Дитячі оповідання		«Харитя» , «Ялинка» , «Маленький грішник»
Казки		«Хо»
Оповідання для дорослих новели		«П′ятититомник»,»Для загального добра», «Дорогою ціною»,»Сміх», “Persona grata”  ,»Вдорозі», “Sntermezzo” , «Сон»
Етюди		«На камені», « Лялечка», «Цвіт яблуні», «Невідомий»
Повісті		“Fata morgana”, «Тіні забутих предків»
Нариси		«Хвала життю, «В путах шайтана»
Цикл мініатюр		«На острові»
Поезія в прозі		« Пам'ять душі»

Стиль М. Коцюбинського досліджувало багато знавців літератури. Він відрізняється від художніх почерків багатьох письменників. Митець керується власною інтуїцією, сутність буття осягає за допомогою уяви й тих відчуттів, що перебувають поза сферами раціонального, зосереджується на індивідуальності, її внутрішньому світові. Об’єктом зображення стає не світ, а суб’єктивні враження від нього.

Цікавим є літературознавчі міркування сучасного відомого письменника Валерія Шевчука, який простежує рух творчості Михайла Коцюбинського від «етнографічно-реалістичного письма» до «письма метафоричного, імпресіоністичного і психологічного».

У реалістичній манері написані оповідання «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», «Для загального добра», «Дорогою ціною». Але вже в змісті цих творів є тонке проникнення в психологію героя, рельєфні малюнки природи, її одухотворення, хоч стиль нагадує

оповідну манеру І. Нечуя-Левицького і плавну течію мови Панаса Мирного.

Валерій Шевчук пише, що докорінно змінилася манера письма М. Коцюбинського в 1900–1902 рр., коли, за визначенням академіка Єфремова, письменник знаходить сам себе і стає тим незрівнянним Коцюбинським, яким ми його знаємо, тобто утверджує свій «сонячний імпресіонізм».

Новела — невеликий розповідний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним закінченням.

Ознаки:

·         глибокий психологізм;

·         лаконізм;

·         несподівана кінцівка.

Розгляд окремих новел М. Коцюбинського ( виступи учнів  з повідомленнями  про зміст твору,  висловлюють свою думку про нього, визначають, які ідеали утверджує М. Коцюбинський у новелах, образах, які мистецькі позиції обстоює.)

«Лялечка», «Цвіт яблуні», «Сміх», «В дорозі», «Хо»

Справді, у новелі Коцюбинського «Лялечка» (1901) через розкриття внутрішнього світу земської вчительки Раїси Левицької висвітлено ідейний крах народницької теорії «малих діл». Дочка убогого сільського дяка, вихованка духовної школи, Раїса пройнялася такою любов'ю «до нещасного народу», що готова «була вмерти для нього», але, зустрівшись у селі не з «народом», а з «мужиками», передумала і залишилася жити. Спочатку не мирячися з втручанням пода в шкільні справи, згодом вона повністю попала під його вплив, стала «лялечкою», заплутавшись у сітях «павука». Водночас образ лялечки передає й драматичну самотність героїні, яка ладна пожертвувати всім заради сімейного затишку.

     У новелі «На камені» (1902), в якій йдеться про трагічну долю кримської татарки Фатьми, що, не змирившись з хатнім деспотизмом, насаджуваним патріархальними звичаями, залишає осоружного чоловіка і закінчує життя самогубством, вражають не тільки глибокий психологізм, а й майстерність використання імпресіоністичної поетики. Коцюбинський назвав свій твір «аквареллю», підкресливши його спорідненість із малярськими творами. В ньому справді впадають в око м'якість у передачі кольорів напівекзотичної для українського читача кримської природи, мальовнича образність картини татарського села, навколишніх гір, неспокійного хвилювання моря.

 

Наприклад, аналіз учнями казки «Хо» може бути таким.

Казка «Хо» (1894) дає можливість глибше зрозуміти ідейнохудожні пошуки М. Коцюбинського в період перебування в «Братстві тарасівців», коли «молоді українці» різко виступили протии українофілів, котрі не стільки діяли, як говорили. Композиційно твір складається з кількох майже самостійних частин з окремим сюжетом, образами, конфліктом. Об’єднує їх казковий образ Хо, що символізує переляк людей, які не наважуються сміливо подивитися в очі часто ними ж перебільшуваній небезпеці. Такою

є панна Ярина Дольська, яка під впливом прочитаних книжок запалилася любов’ю до знедолених, але, уявивши своє життя серед селян, усього за три дні відмовилася від «мрії» і подала руку женихові-дідичу.

Грав в «українство» й урядовець Макар Іванович Літко. Але коли виникла потреба відвезти вінок на могилу померлого українського письменника, перелякався й відмовився. Він аж «заслаб від страху».

На противагу лібералам письменник виводить в останньому розділі молодих інтелігентів — письменника, лікаря, хлібороба, учителя, які мужньо виступили на захист народних інтересів.

У творі є слова, які є ключовими не тільки для аналізу казки, розуміння переконань автора. Вона актуально звучать і сьогодні.

«Будьмо передусім скрізь українцями — чи то в своїй хаті, чи в чужій, чи то в своєму краї, чи на чужині. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челяді… Хай вона бринить і розгортається в нашій родині, у наших зносинах товариських, громадських, у літературі — скрізь, де нам не заціплено… Не попускаймо собі навіть у дрібничках… Несімо прапор справи нашої в дужих руках, а будьмо консеквентними, не відділяймо слова від діла… Не жахаймось, що діло те таке важке, таке важке… Робім, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми — йдім сміливо, пам’ятаючи, що всі дороги провадять до Рима… А поки що нам треба праці, праці, праці».

Словникова робота

Консеквентний — послідовний.

Одним із останніх творів письменника стала новела «Хвала життю». Писав він її незадовго до смерті, коли хвороба забирала останні краплі здоров’я. Та незважаючи на це, твір пройнятий пафосом торжества життя, яке постійно відроджується у всій красі. Такий закон природи. В основі твору лежить розповідь про агаву — рослину, яка живе доти, поки не зацвіте. «Вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти». Агава пробивається крізь каміння й першою вітає схід сонця. «Одчиняючи вранці вікно, я раз у раз бачу ряд цвітучих агав. Стоять стрункі і високі, з вінцем смерті на чолі, й вітають далеке море. «Аve, more, morituri te salutant!» (Живи, море, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе).

Подібно до змальованої письменником квітки, він усотував силу із серця різної землі, рідної культури, пробивався крізь матеріальні нестатки, канцелярську роботу, хвороби, переслідування. Його талант розквітнув таємничою квіткою агави і таким

ніжним і рідним цвітом яблуні.

 Домашнє завдання

1. Опрацювати матеріал підручника, зіставити з почутим на уроці.

2. Прочитати новелу «Intermezzo».

3. Усний роздум «…Я не агаву змалював, а своє життя» (М. Коцюбинський).

4. Індивідуальні та групові завдання: підготувати повідомлення «Життєва основа новели “Intermezzo».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

19 квітня 2021

11група       Українська мова

34

Чергування голосних і приголосних звуків. Зміни приголосних при збігові їх у процесі словотворення

підручник §31,впр.5,7

34 .   Перегляньте урок за посиланням:

 

https://www.youtube.com/watch?v=z29rcz8UrY8

 

► Подивіться на групи слів у таблиці, що в них відбувається?

► Запишіть ці чергування в другу колонку таблиці.

► Цей процес зумовлений словозміною чи словотворенням?

► Які ще чергування приголосних ви знаєте?

Нога, ніжка, на нозі
Рука, ручка, у руці.
Вухо, вушко, у вусі.

Довідка

[г] - [ж] - [з’]

[к] - [ч] - [ц’]

[х] - [ш] - [с’]

Моделювання «Карти пам'яті»

► Ознайомтесь із таблицями чергувань. Доповніть їх прикладами.

Чергування приголосних

Типи чергувань	Приклади	Типи чергувань	Приклади
[г] - [ж] - [з’]	берег — бережок — на березі	[б] - [бй]	бити — б’ю
[к] - [ч] - [ц’]	вік — вічний — у віці	[п] - [пй]	пити — п’ю
[х] - [ш] - [с’]	дух — душний — у дусі	[в] - [вй]	олово — олов’яний
[г] - [ж]	допомогти — допоможу	[м] - [мй]	солома — солом’яний
[з] - [ж]	возити — вожу	[ф] - [фй]	торф — торф’яний
[к] - [ч]	кликати — кличу	[р] - [рй]	матір — матір’ю
[х] - [ш]	колихати — колишу	[д] - [д’]	ходити — ходіть
[д] - [дж]	радити — раджу	[т] - [т’]	пливти — пливіть
[зд] - [ждж]	їздити — їжджу	[з] - [з’]	возити — возіть
[т] - [ч]	крутити — кручу	[с] - [с’]	семи — сім
[с] - [ш]	писати — пишу	[ц] - [ц’]	стільцем — стілець
[ст] - [шч] (щ)	пустити — пущу	[л] - [л’]	білий — білявий
[б] - [бл]	робити — роблю	[н] - [н’]	вікно — на вікні
[п] - [пл]	ліпити — ліплю	[дз] - [дз’]	ґедзем — ґедзь
[в] - [вл]	висловити — висловлю	[р] - [р’]	двір — у дворі
[м] — [мл]	встромити — встромлю
[ф] - [фл]	розграфити — розграфлю

Зміни при збігові приголосних

Кінцеві приголосні основи		Суфікси		Зміна приголосного	Приклади
-к-, -ч-, -ц-	+	-ськ- -ств-	→	-цьк- -цтв-	парубок — парубоцтво, парубоцький, ткач — ткацький, ткацтво, кравець — кравецький, кравецтво
-г-, -ж-, -з-	+	-ськ- -ств-	→	-зьк- -зтв-	боягуз — боягузтво, Париж — паризький, Рига — Ризький
-х-, -ш-, -с-	+	-ськ- -ств-	→	-ськ- -ств-	Чехія — чеський, товариш — товариський, птах — птаство
У словах, основи яких закінчуються суфіксом -к-, при творення прикметника на суфікс -ськ- суфікс -к- випадає: Чукотка — чукотський, Ігорка — ігорський, П’ятихатки — п’ятихатський.
Винятки: баскський, казахський, тюркський, цюрихський, ламаншський, нью-йоркський, меккський, герцогський, лакський, дамаський (Дамаск).
-г-, -ж-, -з-	+	-ш- за творення ступенів порівняння прикметників і прислівників	→	жч	дорогий — дорожчий, дужий — дужчий, важкий — важчий, тяжкий — тяжчий, низький — нижчий, близький — ближчий, вузький — вужчий;
-с-	+	-ш- за творення ступенів порівняння прикметників і прислівників	→	щ	красивий — кращий, товстий — товщий, високий — вищий
-к-, -ч-, -ц-	+	-н-	→	ч	безпека — безпечний, винятки: дворушник, мірошник, рушник, рушниця, сердешний (у значенні бідолашний), соняшник, торішній
-цьк-	+	-ин-	→	чч	вояцький — вояччина, виняток галицький — Галичина;
-ськ-, -ск-, -сок-	+	-ин-	→	щ	віск — вощина, пісок — піщина, полтавський — Полтавщина,
-зьк-	+	-ин-	→	жч	Збаразький — Збаражчина
-ск-, -шк-	-ан- (-ян-) -			щ	дошка — дощаний, ляск — лящання
-ск-, -ст-	за творення II дієвідміни дієслів		→	щ	вереск — верещати, але простиш, простить
-зк-	за творення II дієвідміни дієслів		→	жч	брязк — бряжчати
-ськ-, -зьк-	за творення прізвищ на -енко, -ук		→	щ	Васько — Ващенко, Ващук;
-ск-, -ськ-, -шк-	у присвійних прикметниках від власних імен		→	сч, сьч, жч, щ	Параска — Парасчин, Пріська — Прісьчин; Палажка — Палажчин, Мелашка — Мелащин