20січня
2021
33група Українська мова
Українська мова
(Авраменко) 11 клас-https://pidruchnyk.com.ua/1239-ukrainska-mova-11-klas-avramenko.html
49.Стилістичні особливості слів іншомовного походження
49.У сучасній українській мові широкі стилістичні можливості мають
іншомовні слова — слова, запозичені з інших мов.
► Прочитайте текст. Випишіть слова
іншомовного походження. Розкрийте їх значення та роль у тексті.
ОЧІ — ДЗЕРКАЛО ЗДОРОВ’Я
Про це говорять із подивом, слухають
із недовір’ям: магія якась — подивитись в очі людині і тут же розповісти все не
тільки про її здоров’я, а й про звички? Немислимо, розумом не збагнути. Однак
це факт. Та якщо ні для кого з давніх-давен не диво, що очі — дзеркало душі, то
сьогодні нас переконують і в тому, що очі дзеркало здоров’я, переконує наука,
ім’я якій — іридодіагностика.
Нове слово в медицині? І так, і ні.
Ні — тому що хіба можна назвати новим метод, якому понад три тисячі років? Так
— тому що знову згадали, заговорили про нього і почали застосовувати в Європі,
США, Канаді, Японії лише в середині п’ятдесятих років минулого століття.
Перші, так би мовити, сліди
іридодіагностики прийшли до нас з глибокої давнини, Так, у печерах Малої Азії
знайдено наскельне зображення райдужки ока та її зв’язків із різними частинами
людського тіла. В Індії, Китаї вже більш як три тисячі років тому надавали
виняткового значення змінам в очах хворої людини… Про відображення на райдужній
оболонці ока (ірисі) стану практично всіх органів людини писали Гіппократ та
Філострат.
Основоположником сучасної
іридодіагностики є доктор медицини з Угорщини Пекцелі. Ще в дитинстві випадково
помітивши, як змінилося забарвлення райдужки ока пораненої сови, майбутній
учений зацікавився цим явищем. Пізніше, будучи студентом, а потім працюючи в
хірургічному госпіталі, він продовжував накопичувати спостереження, що в
майбутньому дало змогу йому систематизувати іридологічні тести і дати перше
обґрунтування методу іридодіагностики. Цінність методу полягає в тому, що він
не тільки фіксує відхилення в організмі, а й часто дає інформацію про їх
причини. Сьогодні офіційна медицина визнає за ним право громадянства. Створено
Міжнародну асоціацію іридологів (С. Кузнєцов).
► Чи
вмотивовано використання запозичених слів у тексті? Чим саме? (міркуйте
усно)
Тренувальні вправи
► До
наведених слів доберіть іншомовні відповідники, подані в дужках (письмово)
Промисловість, рішення, всесвіт,
відсоток, краєвид, кіннота, льотчик, водій, воротар, кріпость, уподібнення,
обрій, кількісний, розумовий (космос, ландшафт, пілот, асиміляція, резолюція,
фортеця, голкіпер, шофер, процент, індустрія, кавалерія, горизонт,
інтелектуальний, статистичний).
|
50.Стилістичне забарвлення лексики. Книжна й
розмовна лексика |
Завдання: Підручник§47,впр5,7
Книжна та розмовна
лексика
За вживанням усі слова поділяють на
загальновживані і стилістично забарвлені.
Загальновживані слова (їх ще називають стилістично нейтральними) використовують
усі люди в усному й писемному мовленні. Це такі слова, як мати, батько, син,
дочка, брат, сестра, хліб, сіль, вода, пшениця, яблуня, вишня, вітер, дощ,
будинок, сорочка, зелений, великий, жити, думати, тут, завтра. Таких слів у
мові більшість.
Стилістично забарвлені слова вживають у текстах різних стилів.
До стилістично
забарвлених слів належить:
• книжна лексика — слова, властиві передовсім писемному мовленню:
держава, мир, розгляд, спостереження, намір, меценатство, пунктуальність,
істина, рішення;
• розмовна
лексика — слова, що їх уживають у побутовому мовленні і які виразно передають
оцінку осіб, предметів, явищ і почуття: доця, плакса, розбишака, здоровань,
гуляка, смакота, спатоньки, вештатися, швендяти, комизитися, горлопанити,
шастати, байдикувати, відкарас катися, електричка (електропоїзд),
багатоповерхівка (багатоповерховий будинок), маршрутка (маршрутне таксі),
мобілка (мобільний телефон), велик (велосипед), відик (відеомагнітофон). У
словниках біля таких слів роблять помітку «розм.».
Книжну
лексику вживають не тільки в писемному мовленні. У щоденному усному спілкуванні
люди часто порушують теми, які передбачають уживання книжних слів. Книжна
лексика поділяється на такі групи:
• суспільно-політична лексика — слова, пов'язані з політичним і громадським
життям суспільства і людини в суспільстві: Верховна Рада, Рада Європи,
без'ядерна держава, мітинг, вибори, телеміст, преса, пікетування;
• наукова лексика — слова, що вживаються в науковій літературі та в мовленні науковців: експеримент,
аргумент, дослід, спостереження, зіставлення, префікс,
іменник, відмінювання, словосполучення, речення, радіус, клітина, пульсари,
магнітні хвилі;
офіційно-ділова лексика — слова, уживані у діловому спілкуванні, зокрема під
час складання документів (ділових паперів): наказ, закон, заява, розписка,
реєстрація, інструкція, посвідчення, відрядження, угода, протокол.
20січня
2021
30група Українська мова
35.Однорідні члени речення. Однорідні означення
Завдання: Підручник§35-36,впр.3,5
Українська мова
(Авраменко) 11 клас-https://pidruchnyk.com.ua/1239-ukrainska-mova-11-klas-avramenko.html
Однорідні члени речення
Поняття про однорідні члени речення
Однорідні
члени в одному плані стосуються того самого слова в реченні, відповідають на те
саме питання і вимовляються з інтонацією переліку або протиставлення.
Однорідними
можуть бути лише слова одного плану як за смислом, так і за граматичним
оформленням.
Наприклад,
правильно сказано:
а) Тут були і авіатори, і танкісти, і артилеристи. (О. Гончар.) Але до цього переліку не
можна додати “й офіцери”, бо це поняття іншого плану, ніж попередні назви;
б) Люблять жінки свою ланкову за слово тверде, за веселу вдачу й надійну дружбу. (А. Шиян.) Проте було б неправильно
це речення оформити так: “за слово тверде, за веселу вдачу і що вона надійна подруга” — бо член речення і підрядне речення не можуть бути рівноправні;
в) Наш обов’язок — сумлінно вчитися і допомагати батькам. Але не можна сказати: “...сумлінно вчитися і допомога батькам” — бо іменник і неозначена форма дієслова не поєднуються як однорідні.
Однорідні
члени речення бувають непоширені (виражені одним повнозначним словом) і
поширені (виражені групою слів).
Однорідні
члени речення поєднуються між собою сурядним зв’язком:
а) без
сполучників: Ми чуєм трав зелений крик, дощів задумані рефрени. (І. Драч.);
б) за
допомогою одиничних сурядних сполучників і, та, а, але, проте, зате, однак, все ж, або, чи: 1. І так свіжо і синьо у небі й душі, тільки никнуть квітки посмутнілі. (В. Сосюра.)
2. Вирветься крик
чи іржання та й знову у шумі зіллється. (П. Тичина.);
в) за
допомогою повторюваних сурядних сполучників і... і, та... та, або… або, чи... чи, то... то, ні... ні (такий сполучник повторюється два або більше разів
підряд): І сонце, й1 день, і вишня в цвіті, і творчості крилата мить. (П. Тичина.);
1Треба мати на увазі, що і та й — це той самий сполучник, тільки в різному звучанні.
г) за
допомогою парних сурядних сполучників не тільки... а й; як... так і; хоч... але; якщо не... то (перша частина такого сполучника ставиться перед першим однорідним
членом, друга — перед другим): Мужню
силу хоч похилить горе, та не зломить, в підлість не поверне. (І. Франко.)
Якщо в
простому реченні є два або більше підметів, присудків чи однакових додатків, то
вони однорідні.
1. Ми віддамо Вітчизні всі пориви, і дум політ, і силу наших рук. (В. Сосюра.)
2. В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля.
3. В яру колись гайдамаки табором стояли, лагодили самопали, ратища стругали.
4. Наша дума, наша пісня не вмре, не загине. (З тв. Т. Шевченка.)
Якщо при означуваному
слові є два або більше означень, то вони можуть бути однорідними і
неоднорідними (важка, чорна хмара і важка чорна хмара).
Означення неоднорідні, якщо вони в різних планах
характеризують той самий предмет (безмежний [розмір] золотий[забарвлення] пшеничний [культура] лан);
Однорідні — якщо характеризують предмет в одному плані (наприклад,
у позитивному: холодна,
чиста, смачна вода.) Однорідні вони й тоді, коли являють собою перелік ознак
(сині, червоні, фіолетові смуги).
Однорідні означення
звичайно можна замінити одним словом (важка, чорна хмара — гнітюча; сині, червоні, фіолетові смуги — різнобарвні). І
вимовляються вони, на відміну від неоднорідних, з інтонацією переліку.
1. Світало. Голубі, сині,
фіолетові, рожеві [різнобарвні] пасма снувались над горами. (І. Цюпа.)
2. Знову потекли теплі,
лагідні, задумливі [приємні] дні. (В. Козаченко).
3. Кругом хати росли старі велетенські волоські [неоднорідні: у різних планах] горіхи. (І. Нечуй-Левицький.)
4. Вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими прозорими [у різних планах] хвилями. (І. Нечуй-Левицький.)
Два означення
однорідні, якщо першим стоїть непоширене означення, а другим — поширене (літній,
залитий сонцем день). Якщо ж вони стоять навпаки — то неоднорідні (залитий
сонцем літній день).
1. Рівний,
залитий сонцем [однорідні:
непоширене + поширене] степ одразу принишк. (О. Гончар.)
2. На лісових горбках солодко пахли нагріті сонцем стиглі [неоднорідні: поширене + непоширене] суниці. (О. Донченко.)
Означення, які
стоять після означуваного слова, звичайно однорідні: Твої очі — як те море супокійне, світляне. (І. Франко.)
Обставини однорідні лише тоді, коли
вони являють собою перелік (у парках, садах і лісах; вранці, вдень і
ввечері; радісно, весело, із запалом).
Якщо ж
обставини по-різному характеризують дію, то вони неоднорідні (вранці у парку
радісно). Неоднорідні також обставини, які хоч і відповідають на те саме
питання, проте доповнюють одна одну, залежать одна від одної (на галявині в
лісі).
Наприклад, у
реченні: Шумлять сади над берегами
в моєї юності краю (В. Сосюра.) — обставини місця над берегами і в моєї юності краю неоднорідні, бо вони по-різному вказують на те саме місце
і від однієї до другої можна поставити питання: над берегами (якими?) в моєї юності краю (остання група слів, крім обставинного, має ще й
означальний відтінок).
Так само в реченні: Гострим полиском хвилі
спалахують після бурі у місячну ніч (Леся Українка.) — обставини після бурі і у місячну ніч хоч і відповідають на те саме питання коли?, проте не в одному плані стосуються присудка
спалахують. Тут можна поставити питання в зворотному порядку: у місячну ніч (яку?) після бурі. А можна слова після бурі розглядати і як додаток: спалахують (після чого?) після бурі (коли?) у місячну ніч.
Розділові знаки між однорідними членами речення
Кома при однорідних членах речення
Вид
зв'язкуБезсполучниковийСполучниковийЗавжди
ставимокомуПротиставніЄднальніПовторюваніКома ставиться між
однорідними членами реченняНеповторюваніКомане ставитьсяКома ставитьсяпісля
кожної пари однорідних членів речення
20січня
2021
30група Українська література
|
28 |
Життєвий і творчий шлях Богдана-Ігоря Антонича. Аполітичність, наскрізна
життєствердність, метафоричність і міфологізм у поезіях «Зелена Євангелія», «Різдво» («Коляда» – оглядово). ТЛ: міфологізм, асоціативність |
Ст.134-139(опрацювати). Виписати та вивчити по- няття ТЛ |
|
|
|
29 |
Життя і творчість Осипа
Турянського. «Поза межами болю» – поема в прозі що хвилює, єднає людські
серця. |
ТЛ: поема в прозі. (виписати та вивчити поняттяТЛ) Підручник ст.140-150 |
||
Українська
література (Авраменко) 11 клас-https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html
Міфологізм в літературі Міфологізм — спосіб поетичної реалізації
міфу у творах оригінальної літератури. Значення міфу в літературному творі не
тотожне його семантиці в першозразку й залежить від культури епохи, задуму
письменника, жанру твору. Відображення в літературному творі давніх
міфологічних уявлень часто опосередковане через трансформовані форми
поетичного переосмислення, зокрема через символ.
Асоціативність — певна суміжність, можливо навіть
паралельність існуючих у цій суміжності явищ і предметів, здатних утворити
зв'язок між собою. У своїй генетичній основі зародження художній образ
утворюється саме за законом асоціативності.
|
Богдан-Ігор Антонич |
Богдан-Ігор
Анто́нич (* 5 жовтня 1909, с. Новиця — †6 липня 1937, Львів) — український
поет, прозаїк, перекладач, літературознавець. БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ (1909—1937)
Богдан-Ігор Антонин нарадився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського
священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на
Антонин. У 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою
перебула чотири роки. У 1919р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська
влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим
Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.
Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. Об'єдналися
дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська
Народна Республіка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей
короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. «Галичани» у Польщі,
«східняки» усклад] УРСР, «закарпатці» в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму)
частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка
неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки
Богдана-Ігоря. Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко
слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років
віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській
гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили
українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та
латину. У 1923—25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два
останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий
український художник. Гец осучаснив смаки Антонина, й мав на учня великий
вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав
учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з
нестримним захопленням». Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав
на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на
шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно
цікавився образотворчим мистецтвом. У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію і
записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність —
слов'янська філологія); З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в
бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя». У
1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич
став вільним літератором. Від 1934р. Б.-І. Антонич активно друкується в
західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж
заходами Богдана Кравціва він видав збірку «Три перстені», за яку отримав
літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана
Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій,
працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі
мистецтвознавця. У 193б р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича
«Книга Лева». Видужування після операції у Г937р. ускладнилося запаленням
легенів. Слабе серце не витримало. 6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано
поета на Янівському цвинтарі у Львові. Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації»
вийшли у 1938р. посмертно. «Зелена євангелія» — це книга природи «Ротації» —
книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» — книга віри. Антонич цікавиться
колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра- багато важить у його
світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Час тут
розгортається у дві фігури — лінії і кола. Лінійний час — ряд безперервних
подій, життя від народження до смерті. Коловий час — це час вічних повернень і
перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у
фольклорі), що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних
ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в
купальській воді. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі (відоме з
давньоіндійської філософії переконання, що душа народжується вдруге, залежно
від свого попереднього життя, у людині, тварині чи рослині) захоплювала поета.
Тому не варто думати, що написавши: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих. що їх оспівував Шевченко — («Вишні») він пожартував або впав у
якусь хворобливу уяву. Для Антонича — це досить серйозна світоглядна заява. Так
він визначає власне духовне походження й обирає свою традицію, пам'ятаючи, що
навіть найоригінальніший митець може породити тільки частину самого себе, решту
він свідомо успадковує від попередників. Те. що бачить Антонич у вірші «Вишні»
стосується і минулого, і майбутнього. Поет применшує власні амбіції (всього лиш
«хрущ» на «Шевченкових вишнях», а разом з тим захоплюється землею, яка дає йому
натхнення, що навіть через сто років після Шевченка він як поет ще має що
сказати. Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у
власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними
переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною
тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій,
світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках — «Зелена євангелія» та
«Ротації» — Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава
Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього
дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга
творень і нищень. Прокотяться, як лава, тисячні століття, де ми жили, ростимуть
без наймення пальми і вугіль наших тіл цвістиме чорним віттям, задзвонять в моє
серце джагани в копальні. («Пісня про незнищенність матерії») Крім того,
Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, Індійської,
грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті.
Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала
думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав
їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші — це вже означало для
нього займатися міфотворенням. Поет міряє час не місяцями чи роками, а
століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він
бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під
сонцем, зі своєю землею: Я жив тут. В неоліті... може, ще давніше... Мої
малюнки буйволів замазав місяць. («Праліто») В Антонича ніколи не знайдете
зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він щоразу підкреслює,
наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та
рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «і людські, і звірячі
кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ
землі як стихії. Богдан-Ігор Антонич прийшов до переконання, що джерело усіх
слов'янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля
і небо — фундамент і дах світового дому. Земля у своїх розмаїтих подобах
близька й вічна, вона ховає таємний глузд існування, а небо, цей світ над нами,
холодне й неживе. Нам не збагнути його у всій його досконалій блакиті, але й
небесна перспектива не дає зрозуміти світ унизу: земля для цієї «блакитної
вілли» назавжди залишиться закритою книжкою: Стіл ясеновий, на столі
слов'янський дзбан, у дзбані сонце. Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній,
наче сон цей! («Зелена євангелія») Б.-І. Антонич є автором шести книг поезії.
Крім «Привітання життя» (1931), він встиг видати «Три перстені» (1934), «Книгу
Лева» (1936) і впорядкувати ще три — «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика
гармонія». Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції.
Він не працював за принципом «що написав — те й видав». Три останні збірки
готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його
формою. Критики все ще до кінця не визнали важливість Антонича в розвитку
української поезії. Вони продовжують вагатися стосовно його точної позиції у
спектрі української літератури XX сторіччя. Хоча сам Антонич співвідносив
свою поезію з авангардом, він писав її радше у загальному руслі сучасної йому
поезії, ніж у якійсь конкретній поетиці. Всупереч окремим школам і літературним
рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійним пошуком нових, більш
відповідних засобів вираження, постійним творенням, постійним розвитком пізнавальної
сили мистецтва. У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді
звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново
відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на
межі символізму й авангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики.
Антоничева здатність вживати різні способи вираження й різні перспективи огляду
дійсності, його відкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру
в те, що найкращий спосіб розпізнати і схопити єдність всього сущого — це
відтворити суперечності, притаманні земному світові в часі й просторі. Проте у
вищій позасвітній дійсності «за зорею» (збірки «Книга Лева» та «Зелена
євангелія») ці суперечності подолано й представлено як частини єдності, вічної
цілості, що її інтуїтивно відчуває митець. У самому осерді Антоничевої естетики
перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його
розумінні, творить «велику гармонію» — абсолютну істину. Проблема істини
надихала Антоничевий пошук праслова — «правдивого слова»; він поділяв
переконання модерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а
тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини
і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності
жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом,
особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували
пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і
ретельна робота зі словом. Таким чином він досягнув у поезії співпраці
раціонального та ірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю
поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням. Велика самоцінність
спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики,
робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.
ОСНОВНІ ТВОРИ: Збірки «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена
євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія».
Турянський Осип Васильович
Біографія
Народився Осип
Турянський 22 лютого 1880 року в селі Оглядів Радехівського повіту (нині
Радехівського району) на Львівщині в багатодітній селянській родині. Щоб заробити на прожиття,
батько ще й теслярував.
Тому лише через особливі здібності найстаршого сина Осипа
віддали до початкової школи в рідному селі. Надалі його підтримав учитель — і
хлопець опинився у Львівській українській гімназії. Батько влаштував його на
квартиру до свого знайомого, колишнього односельчанина Андрія Волошка. Осип
узявся готувати до школи його сина. На другому році навчання батько утримувати
гімназиста перестав, тому юнакові довелося заробляти на життя репетиторством.
А навчався він добре, багато читав, студіював іноземні мови.
Щоправда, один неприємний випадок мало не зіпсував усі
благородні наміри хлопця. Сталося це в старшому класі. Він захопився
нелегальною літературою, вступив до підпільного студентського гуртка, відверто
висловлювався під час лекцій, за що його виключили з гімназії. Поновили ж лише
завдяки проханням батька та підтримці повітової управи.
Після успішного закінчення гімназії Осип Турянський
вступив на філософський факультет Віденського університету. Велична,
архітектурно багата столиця тодішньої Австрійської імперії справила на юнака
неабияке враження — у нього наче крила виросли. Тому тут також бере активну
участь у студентському гуртку української молоді, починає писати художні твори
— оповідання, нариси, статті. 1908 року в місцевому альманасі "Січ"
навіть з’являються його перші оповідання, в яких він змальовує нужденне життя
українського селянства, яке знав достеменно. Паралельно серйозно займається й
наукою — захищає докторську дисертацію на тему "Голосний "е" в
українській мові". Однак після закінчення навчання йому насилу вдалося
влаштуватися викладачем мови й літератури в Перемишлянську українську гімназію.
Прийшло до молодого вчителя й кохання — він одружується з дочкою місцевого
адвоката Онишкевича, в них народжується син. Проте недовгим було їхнє сімейне
щастя.
Восени 1914 року О. Турянського мобілізували до
австрійської армії, одразу ж відправили на австро-сербський фронт. Він близько
бачив пекло війни. Але найстрашніше було ще попереду — сербський полон. Взимку
1915 року разом із іншими 60-ма тисячами австрійських полонених вояків його
відправлено етапом через Албанські гори. Це був жорстокий шлях смерті — від
голоду й холоду гинули й самі сербські конвоїри. Лише 15 тисяч полонених
вижили. Серед них і письменник, який ішов цим жахливим шляхом в групі з сімома
іншими вояками. Очевидно, йому судилося вижити, щоб розповісти світові про той
аморальний, антигуманний злочин. Це трапилось у дивовижний спосіб.
Сербські лікарі серед семи замерзлих полонених
несподівано помітили якісь слабенькі порухи. Людину повертали до життя, помістивши
в холодну воду — такий кардинальний спосіб запропонував лікар-українець Василь
Романишин. Так полоненого доктора філософії Осипа Турянського врятували від
смерті. Однак пережите в зимових горах йому не даватиме спокою. Загине згодом і
рятівник, що особливо мучитиме письменника.
загрузка...
У передмові до віденського видання повісті "Поза
межами болю" О. Турянський зізнавався: "Тіні моїх товаришів являються
мені у сні й наяву… Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий
листок від дерева, й лине далеко, далеко до моїх товаришів… І згадую
незабутнього товариша Василя Романишина. Друже мій! І ти вже не живеш… Ні, я не
можу, я не смію мовчати".
Однак поки що він залишається військовополоненим; є
відомості, що його відправили на італійський острів Ельба, відомий в історії як
місце заслання в 1814 році французького імператора Наполеона І Бонапарта.
Перебуваючи на цьому острові, Осип Турянський дещо заспокоївся, до нього
повернулася хоча б відносна "рівновага духу", він пише публіцистичні
статті, фейлетони, які надсилає до італійських часописів. Тут у 1917-му створив
і свою повість-поему "Поза межами болю".
У 1918 році Австро-Угорська імперія розпалася, й
письменник нарешті зміг виїхати до Відня. Тут якийсь час викладає в
університеті порівняльне право, та понад усе мріє повернутися на батьківщину.
Там же, у Відні, 1921 року виходить друком його повість "Поза межами
болю", яка одразу отримала досить широкий розголос: читачі пишуть йому
зворушливі листи, викладачі розповідають про неї на лекціях, у пресі
з’являється чимало схвальних відгуків.
Тоді ж окрилений автор завершує філософсько-публіцистичний
памфлет "Дума пралісу", надрукований у 1922-му. Через розгорнуту
алегорію автор спробував уже інакше донести до читача своє осмислення наслідків
Першої світової війни, філософські та суспільно-політичні погляди, торкнутися
вічних морально-етичних проблем.
До Галичини Осипові Турянському вдалося повернутися лише
в 1923 році. У Рогатині бере участь в організації видавництва
"Журавлі", де було надруковано кілька його творів. Працює у приватних
українських та польських навчальних закладах Яворова, Дрогобича, Рогатина —
директором, викладачем іноземних мов (французької, німецької, латини). В
останні роки — у польській державній школі Львова.
Повернувшись у рідні краї уславленим автором повісті
"Поза межами болю", письменник намагається працювати й далі, шукає
нових способів виразити наболіле. Проте укладає лише невеличку книжечку
"Боротьба за великість" (1926) із двох давніх
гумористично-сатиричних оповідань.
Наболіле — це відчуття себе одиноким, чужим у тодішньому
галицькому мистецькому й освітянському середовищі. Тому й з’являється його
сатирична комедія "Раби" (1927), заснована на непривабливих життєвих
реаліях, спрямована проти "грубого матеріалізму українських душ",
проти "українського рабства", що відзначила й тодішня критика.
У цей час Осип Турянський активно займався й художнім
перекладом, бо ж добре знав кілька іноземних мов. Наприклад, відомі його
переклади угорського поета Шандора Петефі, які він друкував у журналі
"Нові дні". Сам він також писав оригінальні поезії. Його перу
належать і літературно-критичні статті, зокрема про "Слово о полку
Ігоревім", яким він захоплювався.
Свої твори він іноді підписував псевдонімами Іван Думка
або І. Думка.
1933 року вийшла друком вільна обробка різдвяної легенди
"Як люди приймали Христа". Тоді ж двома випусками в серії
"Українська бібліотека" з’явився і роман "Син землі", на
який автор покладав великі сподівання. Це був текст зовсім іншого стильового
ґатунку, ніж повість "Поза межами болю". Однак у тодішню
західноукраїнську прозу вписався органічно й вагомо, хоча його й не помітили
сучасники.
Це був останній твір письменника. У свого героя Івана
Куценка він вклав чимало власних думок, переживань, відчуттів у складному й
жорстокому світі. Отож, попри несприятливі обставини, Осип Турянський
завершував свій непростий земний шлях на досить високому регістрі свого
нескореного духу. Невиліковна недуга дедалі більше мучила його. Помер він 28
березня 1933 року. Його скромно поховали на Личаківському цвинтарі у Львові,
без жалобних промов та вінків.
Невдовзі заросла стежка до його могили, а згодом сліди
її загубилися, як і сліди цього митця в історії української літератури. Лише в
1968 році Степан Пінчук уперше після довгого забуття розповів про його
незвичайне життя і творчість. 1987-го з ініціативи Романа Федоріва за допомогою
молодих ентузіастів удалося розшукати й упорядкувати могилу Осипа Турянського.
І нині залишається актуальною думка Р. Федоріва: "Ми винні перед ним. Час
винен перед ним. Розгорнім сьогодні його повість, вчитаймося у неї, переймімся
її болем, смутком і надією — і подивуймося, як ми жили стільки літ без цієї
пекучої сповіді про "дорогу смерті", на якій лунав протест проти
війни. Він вірив у нас. Він писав, що є у житті сонце!"
Справді, творча доля цього талановитого українського
майстра художнього слова була трагічною, як і шлях до читача його найкращого
твору.
Як згадує Роман Федорів, у 1967 році видавництво
"Каменяр" збиралося видрукувати повість, навіть уже було підготовлено
рукопис. Однак несподівано пішов поголос, що Осип Турянський під час Першої
світової війни перебував у лавах Українських січових стрільців і що
націоналістична ідеологія позначилась на його творі. Згодом і "Сина
землі" назвали "куркульським романом", тому за радянських часів
письменника ще довго ігнорували, замовчували. Поки що його належно не оцінено і
в незалежній Україні.
Відомий "молодомузівець" поет Петро Карманський
одним із перших схвально відгукнувся на віденське видання повісті "Поза
межами болю" водночас двома мовами — українською та німецькою. Зокрема,
він писав у листі до автора: "Ваш твір — це наймогутніша з відомих мені
картин на тлі світової катастрофи не тільки в нашій, а й у цілій європейській
літературі… Ваш твір робить вражіння дійсно пережитого, відчутого, переболілого
і списаного кров’ю серця".
Цей твір справді могла написати лише людина, яка сама
пережила межовий стан між життям і смертю, побачила смерть зблизька.
Справедливі слова Осипа Турянського: "Для творчої праці замало самого
таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні
вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати,
піднімати людську душу".
Як підкреслив колись німецький критик Роберт Плєн,
""Поза межами болю"… своєю ідеєю і своєю могутньою силою
зображення переходить межі свого народно-українського походження і стає
незвичайно цінним здобутком загальнолюдського духу".
Поема в прозі — ліро-епічний твір, написаний прозою, у якому оповідь про історичні
події й події життя героїв розкривається через сприйняття й оцінку оповідача.
20січня
2021
10група Українська мова
23.Стратегія і тактика
мовленнєвої поведінки
Завдання: підручник§21-22.Впр.7
Українська
мова (Авраменко) 10 клас 2018-https://pidruchnyk.com.ua/1168-ukrainska-mova-10-klas-avramenko.html
Урок
опрацювати
Мовленнєва поведінка проявляється в манері, характері
мовленнєвих дій, включаючи соматичну активність
Мовленнєва поведінка, як і інші види соціальної діяльності
перебуває під контролем суспільства. Перш за все, вона підпорядкована
загальноприйнятим нормам літературного мовлення – орфоепічним, лексичним,
фразеологічним, морфологічним, синтаксичним.
Культура мовленнєвої
поведінки зумовлена доцільним вибором і організацією мовленнєвих засобів, які в
кожній конкретній ситуації спілкування при дотриманні лінгвістичних і етичних
норм дозволяють ефективно вирішувати комунікативні задачі. Однак, кожний акт
професійної комунікативної взаємодії вимагає нестандартної мовленнєвої
творчості, оскільки будується з врахуванням багатьох обставин – ситуацій
спілкування, індивідуальності партнера по спілкуванню, його емоційного стану,
характеру відносин, які склалися між партнерами і т. д. В процесі спілкування необхідна
постійна корекція своєї поведінки в зв'язку з отримуваною зворотною інформацією
від партнера по спілкуванню – вербальною і невербальною.
Імпровізаційність - невід'ємний елемент мовленнєвої
поведінки фахівця. Форми мовленнєвої імпровізації можуть бути
найрізноманітнішими, починаючи із питання, жарту, який знімає нервову напругу,
і закінчуючи монологом, необхідність якого диктується конкретною потребою. Сила
професійної мовленнєвої імпровізації полягає не тільки у раптовості тих чи
інших реакцій, але в їх оптимальності і результативності. Однією з важливих
детермінант мовленнєвої поведінки є уміла організація діалогу, що дозволяє
ефективно вирішувати різноманітні завдання: досягати взаєморозуміння, виявляти
різні підходи в тлумаченні дискусійних проблем, створювати ситуації вільного
вибору особистісної позиції
2) Робота у зошитах
Мовець не має забувати про:
-тон мовлення;
-виправдане використання оціночних суджень;
-манеру спілкування ;
-характер міміки, рухів, жестів, що супроводжують
мовлення.
Усне мовлення існує в двох різновидах:
а) монологічне мовлення (розповідь, лекція, коментар,
тлумачення (правил, знаків, термінів), розгорнуті оціночні судження ( оцінка
поведінки);
б) діалогічне мовлення (вид бесіди, які побудована в
формі питань та відповідей).
Окрім того, у практиці
виникають ситуації, коли необхідно обмінятися привітаннями, оцінками,
висловлюваннями під час зустрічі, а також
спільне обговорення певних проблем, вчинків, норм
поведінки. У таких ситуаціях
спостерігається переплетення форм усного мовлення.
Взагалі, поняття культури мовлення визначається такими його
комунікативними якостями:
правильність;
термінологічна точність;
доречність;
лексичне багатство;
виразність;
чистота.
Можна уявити собі
ідеальну модель мовлення .
Це перш за все, мовлення
правильне, що відповідає нормам сучасної літературної мови, точне, зрозуміле.
Мовлення яке не допускає використання жаргонізмів, вульгаризмів та просторічних
слів. Мовлення багате, лексично різноманітне, що відповідає цілям та умовам спілкування.
3) Робота в зошитах
(занотуйте схему в зошит)
Стратегії спілкування
пов’язані з поняттям комунікативна інтенція.
Комунікативна інтенція
— осмислений чи інтуїтивний намір адресанта, який визначає внутрішню програму
мовлення і спосіб її втілення.
Стратегія мовленнєвого
спілкування — оптимальна реалізація інтенцій мовця щодо досягнення конкретної
мети спілкування, тобто контроль і вибір дієвих ходів спілкування і гнучкої їх
видозміни в конкретній ситуації.
Висновок вчителя.
Як правило, у разі неконфліктного (кооперативного)
спілкування його стратегію визначають пошуки «спільної мови», тобто основ
діалогічного (чи полілогічного) співробітництва: добір мовних засобів
представлення реального стану речей, вибір тональності спілкування, формування
сприятливої атмосфери взаємодії всіх учасників комунікації тощо.
Комунікативна стратегія охоплює:
—вибір глобального мовленнєвого наміру (констатувати
факт, поставити запитання, звернутися з проханням );
—відбір компонентів семантики речення і екстралінгвальної
конситуації, які відповідають модифікаційним комунікативним значенням;
—визначення обсягу інформації, який припадає на одну
тему, тощо;
—встановлення співвідношення квантів (часток) інформації
про ситуацію зі станами свідомості співбесідників і чинником емпатії
(співпереживання);
—визначення порядку комунікативних складових;
—видати себе за некомпетентну людину;
—послатись на неможливість виконання прохання саме в цей
час;
—відмовитись без будь-якого мотивування;
—ухилитись від відповіді, не обіцяти нічого конкретного;
— дати зрозуміти, що не бажаєте виконати прохання.
Усі згадані тактики засновані на некооперативній стратегії поведінки
адресата.
Комунікативна тактика зумовлена комунікативними намірами.
Комунікативний намір (комунікативне завдання) — тактичний
хід, практичний засіб руху до відповідної комунікативної мети.
Правильність обраної комунікативної тактики великою мірою
залежить від комунікативного досвіду.
Комунікативний досвід — сукупність знань про вдалі та
невдалі комунікативні тактики, які сприяють або не сприяють реалізації
відповідних комунікативних стратегій.
IІІ. Підсумок уроку
Єдиної типології стратегій спілкування поки що не
створено. Наприклад, мовець може сповідувати стратегію ввічливості, яка буде
визначати, який семантичний зміст варто висловлювати, а який — ні, які
мовленнєві акти доречні, а які — ні і яке стилістичне оформлення прийнятне в
певній ситуації.
Отже, використовуючи комунікативну компетенцію, мовець
ставить перед собою комунікативну мету і, спираючись на певну комунікативну
інтенцію, формує комунікативну стратегію, яка перетворюється (або не
перетворюється) на комунікативну тактику як сукупність комунікативних намірів
(комунікативних завдань), збагачуючи комунікативний досвід мовця. Стратегії й
тактики мовленнєвого спілкування втілюються в мовленнєвих актах, тобто
конкретних комунікативних вчинках, які визнаються найважливішими складовими,
«енергетичними рушіями» повідомлень, що, в свою чергу, формують дискурси (тексти)
як категорії спілкування.
20січня 2021
13група Українська мова
19.Моделювання аудиторії.
Налагодження контакту з аудиторією
Завдання: підручник§17-18(ст
58-59).Впр.7
Українська
мова (Авраменко) 10 клас 2018-https://pidruchnyk.com.ua/1168-ukrainska-mova-10-klas-avramenko.html
Моделювання аудиторії (урок опрацювати,законспектувати)
Аудиторія слухачів завжди
різна й конкретна, тому точних рецептів успішної роботи з нею ніхто не може
дати зі стовідсотковою гарантією, навіть найталановитіші ритори. Але є кілька чинників, які можна задіяти для підкорення
аудиторії. Умовно виокремлюють такі аудиторії: прихильна, байдужа, ворожа
(навіть агресивна) і комбінована, що поєднує як прихильних, так і байдужих чи
ворожих слухачів. Оратор має передбачити, як не втратити прихильних,
зацікавити байдужих і заспокоїти агресивних. Досягти цього може тільки той, хто
розуміє людську душу й знає причини, які викликають спалах чи заспокоєння. Для
цього оратор має бути красномовним, освіченим, говірким, швидким і зібраним у
нападі, який треба наповнити вишуканістю й благородністю, і вміти швидко
відбити напад, щоб не розбурхати аудиторію.
Для заспокоєння агресивних
слухачів потрібно: 1) ненависть приборкувати доброзичливістю, а озлоблення
нівелювати співчуттям; 2) вправно використовувати жарти; 3) пропонувати менше
теорії та більше фактів, цікавих історій.
Щоб установити взаємодію з аудиторією, оратор повинен:
• добре знати предмет розмови;
• ураховувати потреби та настрої аудиторії;
• говорити просто та жваво;
• тримати зоровий контакт зі слухачами;
• на ходу визначати реакцію слухачів і вносити зміни як у
зміст, так і в методику викладення матеріалу;
• намагатися бачити в кожному слухачеві співбесідника,
товариша й не дивитися зверхньо на аудиторію;
• залучати слухачів з перших хвилин до активного
обговорення питань.
Моделювання аудиторії означає, що промовець має добре
знати слухачів, готуватися до зустрічі з ними, передбачати, де й коли можуть
виникнути непорозуміння, а головне — впливати на слухачів за допомогою
матеріалу й майстерності мовлення так, щоб прихильні слухачі дістали
задоволення від вашої промови, байдужі стали зацікавленими, а агресивні —
спокійними.
Налагодження контакту з
аудиторією
1. Зоровий контакт з аудиторією. Не можна починати
виступ, не встановивши зоровий та емоційний контакт з аудиторією. Спочатку
усміхніться, якщо ви хвилюєтеся, застосуйте прийом «трьох приємних облич», про
який ішлося в попередньому параграфі. Якщо зал великий, вас засліплюють софіти,
то зоровий контакт треба імітувати. Згадайте, як виходить на сцену балетний
танцівник. Зупинившись, оглядає зал зліва направо — і, витримавши паузу,
починає своє перше па. Він нічого не бачить під прожекторами, проте в глядачів
з’являється абсолютна впевненість, що він бачить їх і танцює тільки для них.
Публічний виступ тільки тоді по-справжньому успішний, коли всі глядачі
дивляться на вас. Тому, коли ваші очі адаптуються до яскравого світла,
починайте переводити погляд з обличчя на обличчя. Повірте, вони це оцінять.
Зоровий контакт — це не тільки спосіб установити зв’язок із слухачами й донести
до них потрібну інформацію, а й можливість відчути зворотний зв’язок з аудиторією:
наскільки аудиторія зрозуміла сказане (може, треба щось повторити); чи не
стомлені слухачі (може, треба зробити перерву); чи цікава їм тема (може, час
перейти до інших питань); чи цікаві ви для аудиторії (може, треба змінити
оратора).
Зближенню зі слухачами
сприяють:
• доброзичливість, що виражається в усмішці й довірливому
тоні голосу;
• природність;
• розкутість;
• розмовна манера
спілкування;
• вільні жести й рухи.
2. Мовні прийоми утримання уваги аудиторії. Якою цікавою
не була б тема вашої промови, усе одно аудиторія згодом стомлюється, тому
озбройтеся такими мовними прийомами утримання її уваги:
• використання риторичних фігур: ставте запитання
аудиторії й самі на них відповідайте («Чи знаєте ви, хто із жінок першою почав
носити брюки? Коко Шанель!»);
• хоч іноді перетворюйте свій монолог на діалог: давайте
можливість слухачам висловлювати свої думки вголос, але кількома словами;
• періодично ставте запитання: «Чому?» — це стимулює
пізнавальну активність слухачів;
• використовуйте гумор, якщо він доречний: гумор
допомагає швидко завоювати аудиторію;
• періодично робіть короткі
відступи від теми: це дає можливість слухачам «відпочити»;
• іноді уповільнюйте темп
розповіді й знижуйте силу голосу: увага аудиторії в такі моменти посилюється
(прийом «тихий голос»);
• апелюйте до власних думок («На якомусь етапі я
засумнівався (засумнівалася), чи правильно я все роблю…»);
• використовуйте тропи: епітети, метафори, порівняння,
гіперболи — вони додають виразності й емоційності вашим думкам;
• уживайте займенники ми, ви, ми з вами, а також
конструкції спробуймо зрозуміти, відзначимо, не повірите, уявіть собі, повірте,
прошу вас — ці слова забезпечують зворотний зв’язок з вами.
3. Поза й міміка оратора. Вигляд людини, яка весь час
стоїть нерухомо, стомлює аудиторію. Під час тривалого виступу досвідчений
оратор змінює позу. Крок уперед акцентує увагу на сказаному, крок назад натякає
на те, що слухачі в цей момент можуть трохи «відпочити». Але не варто під час
виступу постійно пересуватися по сцені. Доки не з’явиться відчуття стійкості,
треба повправлятися в стилі правильно стояти: ноги розставити нешироко
(приблизно на 8-12 см — залежно від зросту); носки мають бути злегка розсунуті;
одна нога трохи виступає вперед; коліна гнучкі; у плечах і руках немає напруження;
шия й голова можуть бути трохи висунуті вперед щодо грудної клітки; живіт
підтягнутий, але не настільки, щоб це заважало вільному диханню. Правильна поза
додає впевненості оратору й не відволікає слухачів від його промови.
Основним показником почуттів оратора є вираз його
обличчя. Міміка стимулює емоції аудиторії, вона здатна передавати різні
переживання. Аудиторія не любить сердитих чи байдужих, тому обличчя має
виражати доброзичливе чи навіть дружнє ставлення до слухачів. Щоб мати уявлення
про свою міміку під час розмови, необхідно практикуватися перед дзеркалом і
вивчати своє обличчя: що відбувається з бровами, з чолом; чи не занадто
стримана або широка ваша усмішка. Може бути так, що обличчя мовця під час
розмови взагалі нічого не виражає. У такому разі треба повправлятися в
ослабленні й напружуванні мускулатури обличчя: вимовляти фрази з різними
емоціями (сумом, радістю, співчуттям, здивуванням та ін.) і спостерігати за
тим, щоб міміка теж брала в цьому участь.
4. Жести оратора — це будь-які рухи рук, що підсилюють
враження від висловлюваних ідей. Вони мають бути стриманими, адже надмірна
віртуозність не прикрашає мовця й може викликати іронію або роздратування. Від
важливих жестів, що сприяють успіху промови, треба відрізняти безглузді, механічні:
струшування головою, поправляння волосся чи одягу, вертіння ручки та ін.
Найкращі жести ті, що не заважають слухачеві сприймати інформацію й органічно
зливаються зі змістом промови.
Види жестів:
• емоційні жести посилюють логічний наголос: стиснутий
кулак, овальний рух руки та ін.;
• указівні жести використовують лише тоді, коли є
предмет, наочне приладдя, на які можна вказати (спрямувати в той бік руку,
ручку чи указку);
• символічні жести передають
певну інформацію: жест категоричності (шабельна відмашка пальцями правої руки);
жест протиставлення (руки виконують у повітрі рух «там» і «тут»); жест
роз’єднання (долоні розкриваються в різні боки); жест узагальнення (описування
овалу в повітрі одночасно двома руками); жест об’єднання (пальці чи долоні рук
з’єднуються).
2. Потренуйтеся читати чистомовки, чітко їх артикулюючи.
• Бобер на березі з бобренятами бублики пік.
• Бук бундючивсь перед дубом,
Тряс над дубом бурим чубом.
Дуб пригнув до чуба бука.
Буде букові наука.
Коментарі
Дописати коментар