19січня
2021
30група Українська мова
|
33 |
Звертання |
Підручник§33,впр2,5 |
|
34 |
Вставні конструкції |
Підручник§34,впр3,5 |
Українська мова (Авраменко) 11 клас-https://pidruchnyk.com.ua/1239-ukrainska-mova-11-klas-avramenko.html
|
Вставні та
вставлені конструкції (слова, словосполучення, речення) |
|
|
|
Завжди вставні слова |
Ніколи не
бувають вставними слова |
Залежно
від контексту бувають вставними або ні |
|
по-перше,
по-друге й под., мабуть, отже, щоправда, крім того, а втім; однак, одначе,
проте (у середині простого речення) |
приблизно,
майже, адже, навіть, принаймні, все-таки, якраз, мовби, неначе, нібито,
причому, притому, тож, саме, особливо, тільки, цебто |
правда,
кажуть, може, звичайно, здається, можливо, видно, навпаки, справді, очевидно,
безперечно, нарешті, зрештою, певно, на щастя, виходить й ін. |
|
УВАГА! ПОРІВНЯЙ! …, і, вставне слово, … …, а (але)
вставне слово, … Наприклад:
Я біг, біг, і, нарешті, прибіг. Він мені, може, друг, а може, і ні. |
|
|
|
ЗАУВАЖТЕ! Вставлені конструкції беруть у дужки, рідше відокремлюють із обох боків за
допомогою тире (коли вимовляються підвищеним тоном):
Там батько, плачучи з дітьми (а ми малі були і голі), не витерпів лихої долі,
умер на панщині (Т. Шевч.). Орю свій
переліг – убогу ниву! – та сію слово (Т. Шевч.). |
|
|
Звертання
Звертання – це слово або
словосполучення в реченні, що називає особу, іноді – предмет, до якого звернена
мова.
Звертання може виражатися одним словом (непоширене) і групою слів (поширене).
У вимові перед звертанням паузи звичайно нема, є пауза тільки після нього, але
на письмі звертання обов’язково виділяється з обох боків комами: Світи
нам, день, безсмертними огнями, шуміть, сади, роди
зерно, земля! (В.Сосюра.)
На початку речення, залежно від інтонації, звертання може
виділятися і знаком оклику – тоді наступне слово пишеться з великої
букви: О слово рідне! Ти стоїш на чаті предковічних
пам’яток святині. (П. Куліш.)
До звертання в реченні не можна поставити питання, але граматично (рід,
число) воно може пов’язуватися з присудком. Тому, щоб не сплутати його з
членами речення, треба мати на увазі ще й таке.
1. Іменник у кличній формі (разом із залежними словами) виступає в реченні лише
звертанням.
2. Звертання не замінюється займенниками він, вона, воно, вони. При
ньому можна поставити або стоять займенники другої особи ти, ви, твій,
ваш у будь-якому відмінку. Ці займенники до групи звертання не
входять.
3. У групі звертання можуть бути однорідні члени, відокремлені означення тощо.
Тоді всередині такого поширеного звертання ставляться розділові знаки
відповідно до загальних правил. Якщо ти, ви підсилюють вигук,
то вони теж відділяються разом з вигуком. Не відділяються лише слова о,
ой, якщо вони вжиті як підсилювальні частки.
Звертання можуть складатися з кількох слів.
1. У звертаннях, що складаються з імені й по батькові, обидва слова мають
закінчення кличного відмінка: Надіє Миколаївно, Володимире Івановичу.
2. У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, форму кличного
відмінка мають обидва слова, але друге слово може набувати форми називного
відмінка: добродію бригадире і добродію бригадир, пане лейтенанте і
пане лейтенант.
3. У звертаннях, що складаються із загальної назви та імені, обидва слова
вживаються в кличному відмінку: пані Олено, друже Ярославе.
4. У звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, загальна
назва вживається в кличному відмінку, а прізвище - в називному: добродійко
Квітка, пане Іваничук.
19січня
2021
30група Українська література
|
11 |
Автономність, відкритість зарубіжним традиціям і
новітнім процесам, розвиток української літератури в Західній Україні до 1939
р. |
Ст.132-133 |
Українська
література (Авраменко) 11 клас-https://pidruchnyk.com.ua/1237-ukrliteratura-avramenko-11klas.html
Література в Західній Україні (до 1939 року) - Українська література за
межами України - Сучасна українська література
За підтримки Антанти в 1919 році Польща
окупувала Західну Україну, Румунія — Буковину і Бессарабію, Чехо- Словаччина —
Закарпатську Україну. Уряд Речі Посполитої прагнув асимілювати українців:
закривалися українські школи, у Львівському університеті були ліквідовані
українські кафедри, обмежували доступ молоді у вищі навчальні заклади та на
державну службу. Все це породжувало протест населення регіону, яке не визнавало
легітимності польської влади.
Між двома світовими війнами на
західноукраїнських землях окреслилася складна картина літературного життя.
Проте поступово відкривалися видавництва, виходили часописи та книги.
Продовжували творити класики: Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Марко
Черемшина, Осип Маковей, Богдан Лепкий, Петро Карманський, Василь Пачовський та
інші. Розвивалися такі мистецькі напрями, як символізм, імпресіонізм,
експресіонізм, сюрреалізм, авангардизм.
У Львові виникла група «Митуса», до якої
входили поети Роман Купчинський, Олесь Бабій, Василь Бобинський, Юра Шкрумеляк,
Микола Матвіїв-Мельник, Левко Лепкий, художник Павло Ковжун. Назва «Митуса»
походить від імені літописного співця, який прийняв смерть за вироком князя
Данила Галицького, але своїх переконань не зрікся, і його слово правди
залишилося жити у пам’яті народу. Для митців співець Митуса був символом
незнищенності поетичного слова, яке вони присвятили боротьбі за свободу і
незалежність України. Поети продовжували традиції Молодої Музи», орієнтувалися
на естетику українських символістів та європейських модерністів, захищали
самодостатність мистецтва слова. Видавали однойменний літературно-мистецький
місячник, в якому оприлюднювали твори героїчної тематики. У поетичних і
прозових творах переважала стрілецька тематика, особливою популярністю
користувалися їхні пісні («Ой видно село» Левка Лепкого, За рідний край» Романа
Купчинського та інших).
На засадах пошуку нових художніх обріїв
створилася літературна група «Логос» (1927—1931), яка об’єднала українських
письменників християнського спрямування, що пропагували гуманістичні ідеали
любові до людини. До неї входили: Григорій Лужницький, Олександр-Микола Мох,
Степан Семчук, Василь Мельник, Осип Назарук. Назва символізувала безсмертя
Господнього слова, його велику духовну енергію, що допомагає людині перебороти
труднощі в житті. «Логівці» проводили культурницьку роботу серед населення,
пропагували християнську філософію і мораль, видавали журнали «Поступ» і
«Дзвони», друкувалися у видавництві «Добра книжка». У їхній творчості переважали
національно-патріотичні мотиви і тема єдності особи з Богом. Митці спиралися на
засади символізму та імпресіонізму.
У мистецькому плані виразно заявили про себе
об’єднання модерністів «Дажбог» (Богдан -Ігор Антонич, Богдан Кравців, Євген
Пеленський) та «Горно», до якого належали Василь Бобинський, Степан Тудор,
Мирослава Сопілка, Ярослав Кондра, Олександр Гаврилюк, які розробляли соціальну
проблематику, застосовуючи модерністську поетику.
Львівські наймолодші митці в 1930 році
утворили богемне угруповання «Дванадцятка». Під цією ж назвою вийшла книга
їхніх творів. Богдан Нижанківський, Зенон Тарнавський, брати Анатоль та Ярослав
Курдидики, Василь Гірний, Іван Чернява, Василь Ткачук, Володимир Ковальчук,
Роман Антонович, Карло Мулькевич, Ганнуся Павенцька і Богдан Цісик прагнули
розширити тематичний діапазон літератури, зосередили свою увагу на
урбаністичній проблематиці, відтворили й опоетизували стихію вулиць, провулків,
кав’ярень, магазинів Львова з його неповторною атмосферою. Образ Львова став головним
персонажем їх новел та віршів. Справжнім художнім досягненням була
сюрреалістична повість «Я вернусь до мого міста» Богдана Нижанківського та його
збірки новел «Вулиця», «Актор говорить», «Свято на оселі». У новелах він
відтворив міські настрої героїв, їхні важкі умови життя, мрії і розчарування
(«Дні Степана Гайди», «Собача справа»). Прозаїк протестував проти знелюднення
особи в антигуманному світі.
Особливо інтенсивно розвивалася лірика, яку
представляли Богдан-Ігор Антонич, Василь Бобинський, Володимир Гаврилюк,
Святослав Гординський, Роман Купчинський, Ярослав Цурковський, Богдан Кравців,
Юрій Косач та інші. Особливе захоплення у читачів викликали новаторські поезії
Богдана-Ігоря Антонича, які відзначалися незвичайною образністю, гуманістичним
пафосом. В основі лірики поета була міфологічна концепція світу, тобто міф про
вічне повторення, оновлення, єдність світу і людини: «Звірята, люди і рослини —
у всіх одна праматір, природа вічна, невичерпна і невтомна». З виходом перших
збірок «Привітання життя», «Три перстені» Антонич став кумиром молодого
покоління.
Знаковими були збірки Святослава Гординського
«Барви і лінії», «Буруни», «Слова на каменях. Римські ямби», «Вітер над
полями», де була представлена філософська, пейзажна, риністична, інтимна та громадянська
лірика. В основі багатьох творів Гординського лежить міф мандрів ліричного
героя: «мале, яким у серцях синь і простір нестямно горить і назви далеких
країн роз’ятрують вічно уяву, / Завжди розкриті шляхи: південь, північ, захід і
схід, / Шукати цілунки шорсткі кохання, смерті і слави». Поет оспівував морську
романтику («Морські вовки», «Моряцькі дороги»), відтворював враження від
подорожей. Зокрема, викликають захоплення його витончені малюнки вулиць Парижа,
мерехтіння нічних вогнів реклам, проникливі образи Шарля Бодлера, собору
Паризької Богоматері. Ліричний герой — мандрівник, для якого Париж є центром
сучасної культури, а Рим — минулої. Він із захопленням читає вірші Рембо,
Аполлінера, Валері — це «світ бажань, уяв, світ культури». На цьому тлі
змальовано Львів — «український Париж», в якому вирує цікаве мистецьке життя.
Гординський був учнем відомого художника
Олекси Новаківського. У своїй ліриці він органічно поєднав неокласичну,
орнаментальну живописність та поетику кубізму, яскравість зорових та звукових
образів. Адже для поета й живописця «Кольори і слова в натхненному танку /
Однако дзвенять у ритмі мелодійнім, / Шукаючи сполук, де б кожен серця стук
/Акордом став дзвінким і гармонійним». Гординський прагнув за допомогою
«переливів барв і динамічності ліній» відтворити неповторний світ ліричного
героя, показати його з несподіваного боку. Поєднані в одному ритмі і
динамічному малюнку образи передають усю палітру барв мінливого простору,
моделюють світ загадковий, допомагають проникнути в сутність життя. Його вірші
насичені культурологічними образами, враженнями від подорожей до Греції, Риму,
Константинополя. Він створив оптимістичну картину світу і багатогранний образ
ліричного героя, який мужньо переносить житейські випробування: «Я не люблю себе
маніжити, / Ношу затиснуті уста, / Але не раз так прагне ніжности / Моя
жорстока самота».
Розширила свої тематичні і стильові горизонти
й проза. Її жанровий репертуар — від оповідання й повісті до роману-епопеї
(«Волинь» Уласа Самчука; «Мазепа» Богдана Лепкого). Яскравим епіком була Ірина
Вільде (1907—1982). У річищі модернізму вона написала свої повісті «Метелики на
шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти», що були помітним явищем у
тогочасній прозі, а їх авторка опинилася в центрі уваги преси. Письменниця
захищала ідею: «Через родину до
Ірина Вільде. Фото
могутності нації». Жінці вона виділила
рівноправне місце з чоловіком. Отож у повістях стверджується ідея духовної
місії жіноцтва, ідея сильної героїні. Дбаючи про повнокровність характерів
персонажів, авторка наділила їх інтелектом і глибокими почуттями, оповила
елегійними настроями. Проте свою героїню Дарку Попович письменниця приводить у
стан борців за волю Вітчизни. Дивує художня майстерність Ірини Вільде, яка
застосовує прийоми імпресіонізму, вихоплює фрагмент картини світу, яскраву
деталь, відтворює мінливість душевних переживань, настроїв, щоб на їх основі
подати свою візію світу. У художніх шуканнях вона спиралася на традицію
українських класиків, які приділяли чималу увагу «психологічному реалізму».
У цей період особливо щедрою була історична
белетристика, зумовлена відродженням історичної пам’яті народу. Масовими
тиражами виходили історичні повісті та романи Осипа Назарука: «Князь Ярослав
Осмомисл», «Проти орд Чингісхана», «Роксолана». Юліан Опільський у своїх творах
реконструював історію давніх народів та Київської Русі. Образ князя Святослава
він змалював у повісті «Іду на ви». Плідно працювала в літературі Катерина
Гриневичева, авторка повістей «По дорозі в Сихим», «Непоборні», «Шоломи на
сонці».
Особливою популярністю користувалися
історичні твори Андрія Чайковського, якого сучасники назвали «козацьким
батьком». Він створив низку історичних повістей, оповідань, нарисів: «Козацька
помста», «Олексій Корнієнко», «Петро Конашевич- Сагайдачний», «Сонце заходить»,
«Богданко», «Полковник Михайло Кричевський», «Перед зривом» та інші. У повісті
«За сестрою» змальовано часи татарських набігів на Україну. Ідилічними фарбами
оповідач зображує село Самару: ряди білих хатин, городів, садків, посередині
Майдан із церквою, довкола частокіл, вартові, бочки зі смолою, український
степ, Дніпро. В образах родини Судаків відтворено героїчні характери українців,
що ставали січовиками. У пригодницькій повісті «За сестрою» події розвиваються
бурхливо. Після набігу на село татар Павлусь втікає до козаків, а його сестра і
батьки потрапляють у полон. Незабаром хлопець вирушає рятувати сестру. Отже,
створюється ланцюг пригод, випробувань, герой потрапляє у різні скрутні
ситуації. Врешті, все закінчується щасливо.
Одним із перших творців «табірної повісті» був Олександр Гаврилюк,
який в автобіографічній повісті «Береза» (1939) описав сумнозвісну польську
тюрму — Березу Картузьку, в якій перебував політв’язень Гаврилюк. Своїм пафосом
осудження фашизму повість перегукується з романом німецької письменниці Анни
Зегерс «Сьомий хрест» (1941). Персонажі обох авторів витримали іспит на
чесність і людяність.
Тематичним, жанровим і стильовим багатством
відзначається драматургія. У річищі символізму і неоромантизму написано п’єси
«Гетьман Мазепа» Василя Пачовського, «Поєдинок», «Вербуй» Юрія Липи, «Тривожні
дні» Клима Поліщука. П’єси «Посол до Бога», «Голгофа» Григора Лужицького,
«Самсон», «Ірод Великий» Дмитра Николишина створені у форматі
християнсько-символічного, історико-релігійного сценічного мистецтва.
Спостерігається їх тісний зв’язок з драматургією радянської України, з творчими
шуканнями Якова Мамонтова, Миколи Куліша, Івана Кочерги.
Українська література на західноукраїнських
землях між двома світовими війнами була відкритою до нових художніх тенденцій,
що розгорталися в Україні та на Заході. Суцвіття митців і розмаїття їхніх
творчих шукань свідчать про пошуки нового, нетрадиційного змалювання світу й
людини. З одного боку, митці слова відбили біль і розчарування від втрати
Україною соборності, а з другого — оспівували вольову людину, спроможну на
активні дії для відродження народу і держави.
19січня
2021
31група Українська література
|
«Страшні слова,
коли вони мовчать…», «Хай буде легко. Дотиком пера…» Л. Костенко –
ліричні роздуми про значення слова в житті людини, суть мистецтва, його роль
у суспільстві. |
|
Завдання:підручн.ст.211-212
Готуємось до
ЗНО
Страшні
слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все
повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія
— це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
Автор — Ліна Костенко
Рік написання: 1977.
Збірка: «Над берегами вічної ріки».
Тема: слово в житті людини, сутність поезії.
Ідея: показати силу слова — «Людині бійся душу ошукать».
У творі Ліна Костенко говорить про те, що слова,
ніби згустки, увібрали в себе радощі й болі людей. Чутлива душа поета не тільки
вловлює енергію сказаного, а й дивиться на слова з побожним страхом, адже
впевнена, що поетові треба пам’ятати про свою відповідальність за кожен свій
рядок і за кожне слово.
Вид лірики: філософська.
Жанр: ліричний вірш.
Напрям: модернізм.
Течія: неоромантизм.
Провідний мотив твору: роздуми поетеси про значення слова в житті людини, про
сутність поезії.
Композиція твору. Невеликий за розміром у три строфи вірш наповнений
почуттями й експресією. Перша строфа твору — це одне складнопідрядне речення, у
якому кожне підрядне речення посилює звучання головного.
Образи твору. Ліричний герой — це людина, що знає силу слова й
відчуває відповідальність за їх використання: «Хтось ними мучився, болів…»
Філософські роздуми поетеси над словом і творчістю породжують в уяві читача
образ ліричного героя, який висловлює свої думки щодо проблеми добору слів,
завдань мистецтва у суспільстві.
Римування — перехресне: мовчать — почать, причаїлись — чиїмись
(абаб).
Віршовий розмір — вірш написано п’ятистопним ямбом із пірихієм.
Історія написання: філософські питання про сутність поезії, про місію митця
для Ліни Костенко (особливо для неї, яка пішла у «внутрішню еміграцію» на знак
протесту проти відновлення тоталітаризму в СРСР і понад 16 років змушена була
писати «в шухляду»), як і для всіх «шістдесятників», були особливо актуальними,
що вилилося в низку творів, де ця проблематика стає осердям уваги.
Художні засоби:
- епітети: «страшні
слова», «безсмертний дотик»;
- метафори «слова
мовчать, причаїлись», «хтось ними (словами) плакав, мутився, болів»
оживлюють, олюднюють слова;
- анафора: у
першій строфі другий і третій рядки починаються словом «коли*, яке
підкреслює і пояснює оксиморон «слова мовчать»;
- антитези: «краса
й потворність», «асфальти й спориші» змальовують і різноманітність світу,
і його повторюваність, узагальнюючи словами «Усе було», і підводять до
висновку: «Поезія — це завжди неповторність».
У вірші «Страшні слова, коли
вони мовчать» Ліна Костенко закодувала своє розуміння значення слова в житті
суспільства і кожної людини.
Поетеса впевнена, що митці,
як ніхто інший, мають обережно й відповідально ставитися до сказаного, адже «поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний
дотик до душі». Буває важко знайти
потрібні слова, які б не «були уже чиїмись», але поети тому
й несуть це звання, що вміють словом торкатися наших душ і пробуджувати світлі
почуття.
“Хай буде легко. Дотиком пера” Літературний паспорт
Автор – Ліна Костенко
Тема: розповідь про прелюдію кохання,
момент закоханості, народження почуттів, у які ще не зовсім віриться.
Ідея: дати відчути людині,що їй потрібне
інколи не лише солодке, а й гірке, не лише світле, а й темне, щоб більше
поцінувати те добре, світле, що є. Баба Ніна знає відповідь ...
Літературний рід: лірика
Жанр: етюд
Вид лірики: інтимна, пейзажна
Віршовий розмір: ямб.
Художні засоби
Епітети: спомин пресвітлий; білий світ, березова кора побілена;
чорні дні; спогад предивний, пресвітлий;
Метафори: осінь похлинулась димом; хай не розбудить смутку телефон;
печаль не зрушиться листами; сон торкнувся пам’яті вустами; сніг іти поривався;
Інверсія: спогадом предивним; не розбудить смутку телефон.
Вірш Ліни Костенко «Хай буде легко…» —
філософський етюд про пам’ять, про почуття, про відчуття життя, у якому
перемішалися чорне й біле, добро й зло. Людині потрібне інколи не лише
солодке, а й гірке, не лише світле, а й темне, щоб більше поцінувати те добре,
світле, що є. У вірші на вік героїні, що багато пережила у житті, натякають
такі рядки: Сьогодні
сніг іти вже поривавсь. Сьогодні осінь похлинулась димом. У поезії описано почуття, у які не вірить навіть сама
лірична героїня: Хай
буде легко. Це був тільки сон,що ледь торкнувся пам’яті вустами.
19січня
2021
31група Українська мова
|
Стилістичне забарвлення лексики. Книжна й
розмовна лексика |
Завдання: Підручник§47,впр5,7
Українська
мова (Авраменко) 10 клас 2018-https://pidruchnyk.com.ua/1168-ukrainska-mova-10-klas-avramenko.html
Книжна та розмовна
лексика
За вживанням усі слова поділяють на
загальновживані і стилістично забарвлені.
Загальновживані слова (їх ще називають стилістично нейтральними) використовують
усі люди в усному й писемному мовленні. Це такі слова, як мати, батько, син,
дочка, брат, сестра, хліб, сіль, вода, пшениця, яблуня, вишня, вітер, дощ,
будинок, сорочка, зелений, великий, жити, думати, тут, завтра. Таких слів у
мові більшість.
Стилістично забарвлені слова вживають у текстах різних стилів.
До стилістично
забарвлених слів належить:
• книжна
лексика — слова, властиві передовсім писемному мовленню: держава, мир, розгляд,
спостереження, намір, меценатство, пунктуальність, істина, рішення;
• розмовна
лексика — слова, що їх уживають у побутовому мовленні і які виразно передають
оцінку осіб, предметів, явищ і почуття: доця, плакса, розбишака, здоровань,
гуляка, смакота, спатоньки, вештатися, швендяти, комизитися, горлопанити,
шастати, байдикувати, відкарас катися, електричка (електропоїзд),
багатоповерхівка (багатоповерховий будинок), маршрутка (маршрутне таксі),
мобілка (мобільний телефон), велик (велосипед), відик (відеомагнітофон). У
словниках біля таких слів роблять помітку «розм.».
Книжну
лексику вживають не тільки в писемному мовленні. У щоденному усному спілкуванні
люди часто порушують теми, які передбачають уживання книжних слів. Книжна
лексика поділяється на такі групи:
• суспільно-політична лексика — слова, пов'язані з політичним і громадським
життям суспільства і людини в суспільстві: Верховна Рада, Рада Європи,
без'ядерна держава, мітинг, вибори, телеміст, преса, пікетування;
• наукова лексика — слова, що вживаються в науковій літературі та в мовленні науковців: експеримент,
аргумент, дослід, спостереження, зіставлення, префікс,
іменник, відмінювання, словосполучення, речення, радіус, клітина, пульсари,
магнітні хвилі;
офіційно-ділова лексика — слова, уживані у діловому спілкуванні, зокрема під
час складання документів (ділових паперів): наказ, закон, заява, розписка,
реєстрація, інструкція, посвідчення, відрядження, угода, протокол.
19січня
2021
23група Українська література
|
Альманах «З-над хмар і з долин», угруповання «Молода муза»
– зв’язок із зарубіжною літературою, «нова» драма на межі століть. |
|
Завдання: підручн.ст.205-206,212
«З-НАД ХМАР І З ДОЛИ́Н» – літературно-художній альманах. Упорядкував і видав М. Вороний 1903 в Одесі. У листі до М. Коцюбинського від 13 липня
1901 та зверненні до укр. письменників М. Вороний виклав програму альманаху.
Відверто виявивши симпатії «до новіших течій в літературах європейських», він
зазнав гострої критики з боку громад. і літ. кіл за відхід від дійсності у
сферу «чистого мист-ва». Найбільш толерантно висловив свою незгоду з декларов.
М. Вороним програм. цілями І. Франко у поет. посланні «Миколі Вороному», яке
разом із відповіддю «Іванові Франкові» опубл. в альманасі. М. Вороний спростував
приписувану йому пропаганду гасла «мист-ва для мист-ва», наголошуючи на потребі
осучаснення укр. літ-ри, бажанні не обмежувати сферу твор. свободи письменника.
Виступаючи за розширення темат. меж літ-ри, за пошук нових тем і худож. засобів
виразності, він закликав до модернізації укр. літ-ри. В альманасі вміщено
поезії І. Франка («З буркутських пісень», «Зів’яле листя»), Лесі Українки
(«Ритми»), Б. Грінченка, М. Вороного («Ікар», «До моря», «Ніч», «Євшан-зілля»),
П. Карманського («Ой люлі, люлі, химерний смутку», «З записок самовбивця»,
«Суд»), Н. Кибальчич, О. Маковея, М. Чернявського, В. Самійленка, В. Щурата, П.
Грабовського, М. Старицького, О. Романової, Л. Лопатинського, П. Панченка, М.
Корчинського, А. Кримського («Сірійські згадки»); проз. твори О. Кобилянської
(«Мої лілії»), М. Коцюбинського («На камені»), Г. Хоткевича, М. Колцуняка
(«Молоді мученики»), Н. Кобринської («Відцвітає», «Руки»), І. Липи («Турки»),
А. Крушельницького («Перед кладкою»), В. Кравченка, Є. Мандичевського, І.
Нечуя-Левицького («Роковий український ярмарок»); нарис Є. Мандичевського;
драм. твори Л. Старицької («Сапфо»), М. Старицького («Чарівний сон»). Альманах
гостро критикував С. Єфремов, який у ст. «У пошуках нової краси» // «КС», 1902,
кн. 10–12, звинуватив авторів збірника у сліпому наслідуванні зх.-європ.
символізму й декадансу, які вважав неприйнятними для укр. літ-ри. Згодом
виступив з осудом творів О. Кобилянської, Н. Кобринської, В. Стефаника, М.
Яцківа, А. Крушельницького. Альманах вважав першим проявом декадентства в укр.
літ-рі, а М. Вороного – одним з ідеологів декадансу. Критикував «кучеряву»
назву збірника, неясність і туманність програми, типової для шукачів нової
краси. У ст. «На мертвой точке» (1903; опубл. – «КС», 1905, кн. 5) піддав
альманах прискіпливому й детал. аналізу, називаючи його виразно декадентським
та маніфестом нового мист-ва. На захист укр. письменників-новаторів виступив І.
Франко у ст. «Принципи і безпринципність» (1903), а також Леся Українка, Г.
Хоткевич, К. Гриневичева та ін. Поява відозви М. Вороного та альманаху
спричинили розгортання тривалої дискусії про шляхи й напрями розвитку укр.
літ-ри, потребу особливої уваги до естет. вартості творів.
Літ.: Українські
літературні альманахи і збірники ХІХ – початку ХХ ст.: Бібліогр. покажч. К.,
1967; Історія української літературної критики: Дожовтн. період. К., 1988.
«МОЛОДА́ МУ́ЗА» – українська літературна група. Існувала у
Львові 1906–09, за ін. даними – 1906–14. До групи належали
письменники-модерністи, які намагалися оновити укр. літ-ру, зокрема збагатити
її символіст. худож. засобами: М. Голубець, П. Карманський, Б. Лепкий, О.
Луцький, В. Пачовський, С. Чарнецький, М. Яцків, М. Рудницький, С. Твердохліб,
В. Бирчак, О. Шпитко. За словами М. Рудницького, поетів об’єднувала літ-ра,
товариські зв’язки і «нехіть» до всесильного тоді впливу «Літературно-наукового
вістника». Автор маніфесту «М. М.» О. Луцький писав про початок нового мист.
покоління, яке прагнуло вивести літ-ру за межі позитивізму, виділяв літ.
джерела позиції групи – нім. і франц. модерне письменство, окреслив теор.
засади групи: «воля і свобода в змісті і формі», культ чистої краси, інтуїції,
трансцендентного, песимізму, незалежність літ-ри від сусп. ідеалу, за що його
критикував І. Франко. Молодомузівці не завжди були послідов. символістами,
іноді символізм суттєво не відображався в їхніх худож. збірках. Гол. риси
творчості – розширення тем і мотивів, експерименти в римуванні, використання
різної строфіки, стилізація. Оточення групи творили художники І. Косинин та І.
Северин, скульптор М. Паращук, письменник О. Турянський, композитор С.
Людкевич, видавець і політик М. Петрицький, критик О. Грицай, поети М. Кічура,
Ф. Коковський. Чл. «М. М.» часто збиралися для того, щоб популяризувати свою
творчість, організовувати літ. конкурси, театр.-мист. заходи в приміщенні т-ва
«Руська бесіда», під час яких декламували власні вірші. У жовтні 1906
молодомузівці виступили із заявою про заснування вид-ва «Молода муза». 1906–09
видавали ж. «Світ», друкувалися у часописах «Гайдамаки», «Діло», «Буковина»,
«Шляхи», альманасі «За красою». У своїй творчості представники «М. М.» зазнали
впливу зх.-європ. модернізму через польс. та нім. літ-ри. Для їхньої творчості
характерні громадян. мотиви. Група перестала існувати через фінансові труднощі,
територ. роз’єднаність її представників. Під час святкування 60-річчя від дня
народж. Б. Лепкого у Львові (1933) уперше у повоєн. час відбувся літ. вечір
молодомузівців. У березні 1937 Т-во письменників і журналістів ім. І. Франка з
ініціативи М. Рудницького влаштувало літ. вечір з нагоди 30-ліття 1-го спіл.
виступу молодомузівців.
19січня
2021
20група Українська література
|
56 |
«Contra spem spero!» як світоглядна декларація сильної, вольової особистості. Символічність, романтичні образи,
образотворчий прийом контрасту. Призначення поета й поезії,
мужність ліричної героїні, автобіографічні
мотиви («Слово, чому ти не твердая криця…»). |
Напам’ять поезію «Contra spem spero!» |
Завдання:підручн.ст.214-216
Contra
spem spero!
Українка Леся
* Без надії
сподіваюсь! (Лат.)
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
Аналіз поезії “Contra spem spero”
Лесі Українки
«Contra spem spero» – чи не найвідоміший вірш Лесі Українки. Він утверджує
життєвий оптимізм і відкидає тугу у читача. Лірична героїня, яку дослідники
часто ототожнюють із авторкою, намагається радіти життю і закликає цінувати
кожну мить. Ви
ще не вивчили цього вірша напам’ять? А, може, не знаєте його особливостей,
художніх засобів чи історію написання? Усе
тут ⤵
Вірш «Contra spem spero» Лесі
Українки, входить до збірки «На крилах пісень» (contra spem spero від лат. –
без надії сподіваюсь). Вперше у цій збірці був
надрукований у 1893 році. Для київського видання «На крилах пісень» Леся
Українка скоротила твір на дві строфи.
Літературний
рід: лірика.
Вид лірики: медитативна лірика
Жанр: вірш
Художній напрям, стиль: модернізм,
неоромантизм
Провідний мотив: заперечення тужливих
настроїв, протиприродних молодості, оптимізм людини за будь-яких життєвих
ситуацій.
Тема вірша: роздуми про негаразди у житті та сподівання на краще.
Головна ідея: є підняття духу та надії на те, що після чорної життєвої
смуги буде біла. Вона запевняє, що якщо вірити у добро, коли навіть немає віри,
світ змінюється на краще і всі негаразди легше пережити, коли знайти останню
краплю надії.
Ліричним героєм є сам автор. Головним – людина, яка хоче жити щасливо і намагається закрити очі
на усі нещастя, які звалилися їй на плечі. У творі ліричного героя можна
утотожнити з Лесею Українкою.
Віршовий розмір: тристопний анапест,
перехресне римування
Художні засоби:
- епітети: хмари
осінні, весна золота, молодії літа, думи сумні, вбогім сумнім перелозі,
барвисті квітки, сльози гіркі, кора льодовая, кора міцна, весела весна, гора
крута крем’яная, камінь важкий, вага страшна, пісня весела, довга нічка,
зірка провідна;
- метафори: владарка
темних ночей;
- звертання: гетьте, думи, ви хмари осінні! ; геть, думи сумні!
Також,
не можна не зазначити про присутність міфологеми у творі. Вірш привертає увагу
своєю простотою думки та високо піднятим настроєм.
Уся
поезія побудована на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні вислови, їх виразність досягається за допомогою метафоричної
образності, яка посилює емоційність звучання твору.
Імпульсом
до створення вірша стало загострення в авторки хвороби, проте подолання особистої недуги переросло в
утвердження героїчної особистості, яка готова всі зусилля віддати боротьбі
проти кривди в найширшому соціальному та національно-визвольному аспектах. Леся
Українка утверджувала незламність духу людини й оптимістичним мотивом, і всіма
художніми засобами, й експресивним художнім звучанням, коли категоричне «Ні!»
на початку твору змінилося ще рішучішим «Так!» в останній його строфі.
Аналіз поезії “Слово, чому ти не твердая криця…”
Жанр: громадянська лірика.
Тема: звернення до слова, як до
могутньої зброї в руках людини.
Ідея: уславлення міцної зброї, тобто слова, яке в умілих
руках перетворюється на меч.
Ліричний герой звертається до слова, як до єдиного, що може її захистити,
чим вона може добитися справедливості.
Лірична героїня прагне удосконалити його й передати «месникам дужим».
Художні засоби
– епітети: твердая (криця); гострий, безжалісний (меч); вражі (голови); щира, гартована (мова); (зброя) іскриста; невідомих (братів); месники (дужі); хворі (руки);
– метафори: слово «зброя іскриста», «єдиная зброя», «меч на катів», «щира, гартована мова»;
– присутні звернення до слова.
Римування: парне.
Віршовий
розмір: чотирьохстопний дактиль.
Твір побудований на персоніфікації: до свого слова авторка звертається як до живої істоти, порівнюючи його з
гострим мечем та іскристою зброєю. Система вдало дібраних епітетів допомагає
створити образ, який став символом не лише поезії Лесіної поезії.
Поетеса вважає, що її слово може бути «мечем на катів» не лише в її руках. І коли не залишиться сил у неї, нові месники підіймуть
зброю і кинуться одважно до бою:
«Зброя
моя, послужи воякам краще, ніж служиш ти хворим рукам!»
Леся Українка розуміє, що боротьба буде нелегкою, будуть поразки і страшні
жертви, але це не лякає її.
“Слово, чому ти не твердая криця”
Слово, чому ти не твердая
криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з
плеч?
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця
проллєш,
Вражого ж серця клинком не
проб’єш…
Вигострю, виточу зброю
іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо
кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою
зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
19січня
2021
20група Українська мова
Закінчення -у (-ю),
-а, (-я) в іменниках родового відмінка однини чоловічого роду
Завдання: : підручник§54.Впр.7,5
Особливості відмінювання іменників ІІ відміни. Родовий
відмінок однини
У
родовому відмінку однини іменники другої відміни залежно від їхнього значення
мають закінчення -а,
-я або -у, -ю.
Закінчення -А (-Я)
- Іменники середнього
роду в
родовому відмінку однини закінчуються лише на -а (у твердій та
мішаній групах), -я (у м’якій, зрідка — у мішаній
групі): мі́ста, села́, плеча́, прі́звища;
умі́ння, знаря́ддя, мо́ря, обли́ччя, узбі́ччя,
по́ля.
2.
Іменники чоловічого роду із
закінченням -о в родовому відмінку
однини набувають закінчення лише -а (у
твердій та мішаній групах), -я (у
м’якій групі): ба́тька, Дмитра́, Дороше́нка,
Тесле́нка, Франка́, Шевче́нка; Анто́ся, Бене́дя,
Олексі́я.
2.1.
Іменники чоловічого
роду в родовому відмінку
однини з основою на приголосний набувають закінчення -а, -я або -у,
-ю залежно
від значення істоти або значення неістоти, конкретного чи абстрактного значення
та інших чинників.
2.1.1.
Закінчення -а (у твердій та мішаній групах), -я (у м’якій групі) мають іменники чол. роду:
2.1.1.1.
Назви істот у звичайній та зменшено-пестливій формі: акаде́міка, во́їна, делега́та,
свяще́нника, співака́, тесляра́, митця́, незнайо́мця,
промо́вця, татуся́, фено́мена (людина), учи́теля, у́чня, фахівця́;
Богда́на, Бори́са, Олекса́ндра, Тара́са; Андрі́я,
Василя́, Віта́лія, Сергі́я, Ю́рія; козаче́нька,
хло́пчика; во́вчика,
за́йчика, соко́лика; та
персоніфіковані предмети і явища: Ві́тра, Моро́за та ін.
2.1.1.2.
Назви неістот у звичайній та зменшено-пестливій формі, що позначають конкретні
предмети, зокрема:
а)
назви дерев: бе́реста,
ду́ба, кле́на, я́вора, я́сеня; дубка́,
яворо́нька, ясено́чка;
б)
назви технічних реалій, машин і їх деталей: ваго́на, електрока́ра, ескала́тора,
комп’ю́тера, літака́, моніто́ра, мото́ра, по́тяга,
тра́ктора; автомобі́ля, ди́зеля, по́ршня; ваго́нчика,
літачка́;
в)
терміни іншомовного походження, які позначають предмети, структурні елементи,
геометричні тіла та їхні частини, математичні, лінгвістичні поняття: а́тома, ве́ктора, елеме́нта,
еліпсо́їда, інтегра́ла, като́да, ква́рка, квадра́та,
коефіціє́нта, ко́нуса, ко́синуса, цилі́ндра; а́фікса,
інтерфі́кса, локати́ва, пре́фікса, су́фікса та ін., але си́нтаксису, фразеологі́зму (про інші категорії термінів див. п. 2);
г)
українські за походженням безафіксні та суфіксальні іменники-терміни: відмі́нка, восьмику́тника, дода́тка,
займе́нника, знаме́нника, іме́нника, прикме́тника,
прислі́вника, трику́тника, чисе́льника, числі́вника, шкі́ва;
про́меня, але ви́ду, ро́ду, скла́ду,
спо́собу (див.
п. 2.1.2.1(г));
ґ)
назви одиниць вимірюваня довжини (дю́йма, ме́тра, кіломе́тра)
або маси (гра́ма, кілогра́ма, фу́нта, фу́нтика);
д)
назви відрізків часу, днів тижня і місяців: дня, вівто́рка, понеді́лка;
листопа́да, мі́сяця, сі́чня, ти́жня; але ві́ку, листопа́ду (явище природи), ро́ку (сукупність місяців, тижнів і днів), по́ясу (смуга фізичних об’єктів, частина поверхні земної кулі)
(див. 2.1.2(2), а також числові назви: деся́тка, мільйо́на, мілья́рда;
е)
назви грошових знаків: гроша́,
до́лара, карбо́ванця, санти́ма, фра́нка, це́нта,
черві́нця, черві́нчика;
є)
назви органів і частин тіла: живота́, кишковика́, м’я́за, но́са,
ро́та, скеле́та, сугло́ба, хребта́, шлу́нка,
па́льця; живо́тика, па́льчика, але стравохо́ду та ін. (див. 2. 3);
ж)
назви житлових приміщень, сільськогосподарських і технічних будівель і їхніх
частин, архітектурних деталей: бара́ка, ко́мина, одві́рка, підда́шка,
причі́лка, сво́лока, флі́геля, димаря́; вітряка́,
ву́лика, голубника́; акведу́ка, баге́та, е́ркера,
карни́за, балко́на, па́ндуса, та́мбура; балко́нчика; але підму́рку, поко́ю (див. 2.1.2(3));
з)
назви предметів побуту: ножа́,
ча́йника, черпака́; дива́на, ми́сника, серва́нта; стільця́; сті́льчика;
и)
назви одягу і взуття: дже́мпера,
жупа́на́, кобеняка́, костю́ма, ку́нту́ша, піджака́,
плаща́, по́яса (елемент одягу), све́тра, ке́да, череви́ка, чо́бота;
костю́мчика, пла́щика; череви́чка;
і)
назви виробів із борошна: бато́на, бу́блика,
калача́, рога́лика; бу́бличка, кала́чика;
ї)
назви церковних реалій: амво́на,
іконоста́са, ві́втаря́; іконоста́сика;
к)
назви населених пунктів із суфіксами -ськ-, -цьк-, -ець-,
елементами -бург-,
-град- (-город-), -піль- (-поль-), -мир-, -слав-: Бердя́нська,
Лу́цька, Бо́бринця, Кре́менця, Трускавця́,
Пі́ттсбурга, Ви́шгорода, Ми́ргорода, Ша́ргорода,
Бори́споля, Терно́поля, Я́мполя, Жито́мира,
Яросла́ва, а також назви річок,
населених пунктів і різних географічних назв із наголосом у родовому відмінку
на кінцевому складі та із суфіксами присвійності -ів- (-їв-), -ев- (-єв-), -ов-, -ин- (-ін-), -ач-, -ич-: Бика́, Дніпра́, Дністра́, Збруча́,
Псла, Те́терева; Вільхівця́, Дінця́, Інгульця́,
Торця́, Хустця́; Оле́ськова, Льво́ва, Ха́ркова,
Ки́єва, Колгу́єва, Ха́ркова, Хо́дорова, Бату́рина,
Пиря́тина, Свято́шина, Сня́тина; Ба́хмача,
Га́дяча, Га́лича, лише в окремих випадках з наголосом на корені іменника: Бре́ча, Во́вка, До́вжика, Мало́го
Куя́льника, Салги́ра, Сві́жа, Смо́трича.
Примітка. Закінчення -у, -ю наявне у складених назвах населених пунктів, другою
частиною яких є іменник, що має звичайно в родовому відмінку закінчення -у: Дави́дового Бро́ду, Зеле́ного Га́ю,
Криво́го Ро́гу, Часово́го Я́ру, Широ́кого Ла́ну та ін.;
л)
назви сайтів і служб електронної пошти: фейсбу́ка, юту́ба, іме́йла.
Закінчення -У (-Ю)
2.1.2.
Закінчення -у(у твердій і мішаній групах), -ю(у
м’якій групі) мають:
1)
абстрактні іменники чоловічого роду:
а)
назви якостей і властивостей: герої́зму, ліри́зму, націоналі́зму,
патріоти́зму;
б)
назви почуттів, хвороб: бо́лю,
гні́ву, жа́лю, жа́ху, сну, со́рому, сти́ду (і стида́),
стра́ху, ро́зпачу; авітаміно́зу, артро́зу, бронхі́ту,
гаймори́ту, гри́пу, діабе́ту, колі́ту, ко́ру,
на́бряку, о́піку, о́пуху, оти́ту, ка́шлю,
правцю́, ти́фу, я́щуру;
в)
назви процесів, станів, властивостей, явищ суспільного життя, загальних понять: ана́лізу, бі́гу, ви́бою, ви́купу,
ви́слову, відбо́ю, ві́дгуку, заробі́тку, зато́ру,
за́пису, зву́ку (але як термін зву́ка), ідеа́лу, і́мпульсу, кло́поту,
коло́квіуму, конфлі́кту, кро́ку, ле́ту (льо́ту), по́штовху, прибу́тку,
приї́зду, прогре́су, ремо́нту, ру́ху, си́нтезу,
сто́гону, су́мніву, у́спіху, хо́ду, шу́му, але ривка́, стрибка́, стусана́;
г)
назви філософських, літературознавчих та інших наукових понять: абсолю́ту, абсу́рду, агностици́зму,
антропоцентри́зму, дисона́нсу, догмати́зму, до́гмату;
авра́лу, а́кту, доста́тку, е́кспорту, е́кскурсу,
ідеа́лу, со́рту, спо́собу, хи́сту, фено́мену (явище), фрейди́змута ін., але як конкретні
іменники-терміни: ду́ха і Ду́ха (у значенні Свято́го Ду́ха (третя іпостась єдиного Бога);
ґ)
назвиявищ природи: ви́хору,
гра́ду, гро́му, ві́тру, вогню́, дощу́,
землетру́су, моро́зу, сме́рчу, тума́ну, урага́ну,
хо́лоду, цикло́ну;
але Ві́тра,
Моро́за як
персоніфікованих явищ (див. п. 2.1.1.1);
2)
іменники на позначення сукупності істот (електора́ту, батальйо́ну,
взво́ду, дивізіо́ну, ко́рпусу (військове з’єднання), о́рдену (чернеча громада), орке́стру, по́лку, ро́ю, хо́ру, але з наголосом на останньому складі табуна́)
або неістот: а) дерев, кущів: га́ю, лі́су, са́ду (але садка́), чагарнику́; б) трав’янистих рослин: барві́нку, бузку́, буркуну́, горо́ху,
звіробо́ю, кро́пу, молоча́ю, очере́ту, щавлю́,
ячме́ню (але вівса́);
в) предметів побуту: о́дягу,
ремане́нту, суво́ю, това́ру; г) сортів плодових дерев: ране́ту, ренкло́ду; кальві́лю та ін.; г) установ, закладів, організацій, об’єднань
держав: інститу́ту,
ко́леджу, ліце́ю, ма́ркету, музе́ю, університе́ту;
клу́бу, коміте́ту, у́ряду; сою́зу, але бло́ка (механізм або камінь); ґ) спортивних ігор і танців: альпіні́зму, бадмінто́ну, баскетбо́лу,
бейсбо́лу, біатло́ну, бо́ксу, бо́улінгу, волейбо́лу,
гандбо́лу, го́льфу, да́йвінгу, се́рфінгу, футбо́лу;
бобсле́ю, хоке́ю; ва́льсу, краков’я́ку, та́нку (але переважно з наголосом на закінченні танка́); та́нцю, але: гопака́, козака́ (танець), се́рфінга (спортивне знаряддя);
3)
іменники — назви просторових понять та їхніх різновидів: ва́лу, байра́ку, лима́ну, лу́гу,
майда́ну, то́ку; все́світу, ри́нгу, ро́ву, сві́ту,
сте́пу, ури́вку, я́ру; кра́ю, небокра́ю,
руча́ю, але: горба́, ху́тора. До цієї групи належать також назви різних споруд і
будинків, зокрема й військових, приміщень та їхніх частин, різних просторових
комунікацій: бастіо́ну,
буди́нку, вігва́му, вокза́лу, гурто́житку,
ґа́нку, да́ху, заво́ду, за́лу, за́мку,
інтерна́ту, кана́лу, коридо́ру, мо́лу,
му́ру, пала́цу, парапе́ту, підва́лу, пло́ту,
по́верху, порта́лу, приту́лку, ти́ну, універма́гу,
фаса́ду, фільва́рку, чу́му, ши́нку, шта́бу; сара́ю; метрополіте́ну;але (переважно з наголосом на закінченні): бліндажа́, гаража́, куреня́, млина́,
сажа́, хліва́; обидва закінчення — -а (-я) та -у
(-ю) —
мають іменники: моста́ (конкретний предмет) й мо́сту (цілісність), подібно: паркана́ й парка́ну, плота́ й пло́ту, стола́ й сто́лу.
До
просторових реалій належать і назви річок (крім зазначених у п. 2.1.1.2 л),
озер, гір, островів, півостровів, країн, областей і т. ін.: Бу́гу, Га́нгу, До́ну, Дуна́ю,
Ні́лу, Ре́йну, Се́йму, Сти́ру, Стри́ю, Байка́лу; Сві́тязю;
Ельбру́су, Памі́ру, Ура́лу, Алта́ю; Кі́пру,
Кри́ту, Ро́досу; Алжи́ру, Афганіста́ну, Ватика́ну,
Єги́пту, Іра́ну, Іра́ку; Кита́ю, Тайва́ню;
Гонко́нгу, Ельза́су, Кавка́зу, Караба́ху, Кривба́су,
Мікело́ну, Сен-П’є́ру, Сибі́ру.
Примітка. Закінчення -а (-я) та -у
(-ю) має
розрізнювальну функцію в деяких іменників: Алжи́ра, Ри́ма, Туні́са (місто) і Алжи́ру, Ри́му, Туні́су (країна), Нью-Йо́рка (місто) — Нью-Йо́рку (штат).
4) речовинні
іменники: азо́ту,
асфа́льту, бальза́му, бо́ру, бро́му, борщу́,
во́ску, га́су, гі́псу, грані́ту, йо́ду,
ква́су, ки́сню, льо́ду, ме́ду, піску́,
плазміноге́ну, по́роху, спи́рту, фібриноге́ну;
алюмі́нію, во́дню, вуглецю́, ма́гнію, ра́дію,
та́лію, ту́лію, але білка́,
хлі́ба (конкретний
іменник);
5)
більшість складних безсуфіксних слів (крім назв істот): водого́ну, вододі́лу, газого́ну,
живо́пису, живопло́ту, манускри́пту, родово́ду,
руко́пису, суходо́лу,
але електрово́за,
паропла́ва;
6)
назви населених пунктів (крім зазначених у п. 2.1.1.2 к): Амстерда́му, Го́мелю, Ліверпу́лю,
Ло́ндону, Мадри́ду, Пари́жу, Чорно́билю.
Примітка. Ці іменники можуть мати варіантне закінчення —а(-я): Амстерда́ма, Го́меля, Ліверпу́ля, Ло́ндона, Мадри́да,
Пари́жа, Чорно́биля;
7)
більшість префіксальних іменників із різними значеннями (крім назв істот): ви́бою, ви́падку, ви́слову, відбо́ю,
ві́дгуку, заробі́тку, за́пису, зато́ру, о́піку,
о́пуху, по́буту, по́штовху, прибу́тку, прикла́ду,
про́воду (дріт),
суво́ю, у́сміху, у́спіху.
Примітка. У низці іменників зміна закінчення, що ґрунтована на
протиставленні конкретних іменників та абстрактних іменників, а також на
реалізації іменниками значення сукупності, відбиває значення слова: алма́за (коштовний камінь) — алма́зу (мінерал), а́кта (документ) — а́кту (дія), апара́та (прилад) — апара́ту (установа), ба́ла (одиниця виміру) − ба́лу (святковий вечір), бло́ка (частина споруди, машини) — бло́ку (об’єднання держав), бо́ра (свердло) — бо́ру (хімічний елемент), бо́рта (край одягу, посуду) — бо́рту (судно), була́та (зброя) — була́ту (сталь), ва́ла (деталь машини) — ва́лу (насип), дзво́на (інструмент) — дзво́ну (звук), Ду́ха/ду́ха (безплотна надприродна істота, безсмертна, нематеріальна
основа істоти) — ду́ху (здібність, властивість, стан, зміст і напрям, процес), елеме́нта (конкретне) — елеме́нту (абстрактне), зву́ка (термін) — зву́ку (процес), інструме́нта (одиничне) — інструме́нту (збірне), ка́меня (одиничне) — ка́меню (збірне), кли́на (предмет)
— кли́ну (просторове поняття), ко́рпуса (тулуб)
— ко́рпусу (сукупне), листа́ (одиничне)
— ли́сту (збірне), листопа́да (місяць)
— листопа́ду (процес), оригіна́ла (особа)
— оригіна́лу (документ), о́ргана (частина
тіла) — о́ргану (установа), папе́ра (документ)
— папе́ру (матеріал), по́тяга (поїзд)
— по́тягу (почуття), прида́тка (відросток)
— прида́тку (додаток), по́яса (предмет)
— по́ясу (просторове поняття), раху́нка (документ)
— раху́нку (дія), сирка́ (сиркова
маса) − сирку́ (зменш. до сир), со́няшника (рослина)
− со́няшнику (насіння), ста́на (технічний
термін) — ста́ну (музичний та ін. термін), телефо́на (апарат)
— телефо́ну (вид зв’язку); те́рміна (слово)
— те́рміну (строк), фа́ктора (маклер)
— фа́ктору (чинник), фено́мена (особа) —
фено́мену (явище), шабло́на (пристрій;
кресленик) — шабло́ну (зразок), шлу́нка (орган
травлення) — шлу́нку (страва, фізіологічна потреба в
їжі) і т. ін.
Коментарі
Дописати коментар