18
січня 2021
14група Українська література
|
ЗМ (у). Дискусія «Хто
винуватий у трагедії Мойсея?» Алегоричність образу Мойсея. Засоби художнього увиразнення в тексті. |
|
|
Проза І. Франка (ідеї, проблеми). Художні шукання прозаїка. Франко й український модернізм. Новела «Сойчине крило» – жіноча доля в новітній інтерпретації. Образ героя-адресата
– уособлення боротьби між «естетикою» і «живим чоловіком». Гуманізм новели.
ТЛ: поняття про модернізм. |
|
Завдання: 1.Письмове повідомлення на тему
дискусії.2.Художні засоби поеми «Мойсей» І.Франка
Завдання:ст.108-109 підручника.Т.Л.модернізм в мистецтві.
Українська
література (Авраменко, Пахаренко) 10 клас 2018https://pidruchnyk.com.ua/392-ukrayinska-lteratura-avramenko-paharenko-10-kla
Щоб було легше готуватись
до ЗНО! Художні засоби
1. Епітет – це художнє
означення предмета або події, що
допомагає виразити сутність та надає емоційну характеристику. Також це поетичне
та образне зображення.
Епітети
можуть бути як іменниками: трепет щастя, але найчастіше епітети – прикметники: глибока
тиша, золоте щастя, міцна рука, горда душа. Не забувайте, що прислівники також можуть виступати епітетами: "води ритмічно, невпинно понесли його в
своїх гарячих обіймах...".
2. Порівняння – це словесний вираз зіставлення двох схожих у якійсь характеристиці предметів або явищ із
метою визначення певних рис одного з них через порівняння з іншим.
Порівняння
буває декілька видів:
а) простим – в ньому один предмет чи явище зіставляється з однією чи
більше однорідними ознаками;
парубок, мов
явір
б) поширеним,
коли предмет чи явище зіставляються з кількома ознаками одночасно;
У слів є
відмінна природа: одні є скучні і сіряві, як придорожні пили; другі, як свіжий
пісок…
в) приєднальним, в якому образ подається вже після предмету;
Як човен
веселий, відчаливши в море, По синім кришталі за вітром летить І веслами воду і
пінить, і оре, Лебежою шиєю в хвилях шумить, — Так дикий арап, поводи
відпустивши Коню вороному, в пустиню біжить.
г) заперечувальним – в цьому порівнянні є протиставлення двох об’єктів.
Ой то не
зоря — то дівчина моя!
3. Алегорія або іносказання, інакомовлення – це перенесення властивостей та характеристик одного предмета чи явища на інший для
кращого відображення образу. Таким чином утворюється переносне значення.
Приклади
алегоричних образів: коник-стрибунець,
вовк та ягня, каменярі – борці за свободу України.
4. Гіпербола – це художнє надмірне перебільшення дійсних фактів. Наприклад, як в цих прикладах:
Я це вже
тисячу разів казав!
Швидкий як
блискавка!
5. Літота – надмірне применшення явищ у художній літературі. Літота виступає антиподом
гіперболи, але зустрічається значно рідше за надмірне перебільшення.
Приклади: курці по коліна; малесенька, ледве од землі видно.
6. Метафора (або скрите порівняння) – це засіб літератури, коли
відбувається навмисне вживання слів у їхньому непрямому значенні. З одного боку метафора дуже схожа на порівняння, але її
складніше помітити. Адже в метафорі немає слів «немов», «начебто», «як» та інших, що вказують на зіставлення об’єктів. Для того,
щоб правильно визначати метафору, треба добре розбиратися в семантиці та
лексиці художніх виразів.
Метафори
бувають 3 типів:
а) стерті – ці метафори вже втратили свою образність;
ходять
чутки, вушко голки
б) образні загальномовні метафори;
тепла
атмосфера, час біжить
в) індивідуально-авторські образні метафори;
факіл неба
цвіте глечиками хмар
7. Метонімія – це такий тип зіставлення понять у художній літературі,
коли одне поняття
використовується з властивостями іншого; відбувається заміна назви одного предмета чи явища на
інше через суміжність деяких їхніх характеристик, проте подібність між цими
поняттями не спостерігається.
Різновидом
метонімії є синекдоха – це засіб кількісної заміни понять, в якому одиничне
явище замінюється кількісним або навпаки.
8. Іронія – один із способів комічного сприйняття дійсності, що
містить у собі приховане
глузування та лукавство над фактами чи людьми. Головною ознакою застосування
іронії є те, що автор прагне показати істинну протилежність значення, яка є
прихованою. Для виокремлення іронії вам треба відчути подвійний сенс виразу.
Приклади
іронії в житті: «От іще герой!»
та в літературі:
«Кругом
неправда і неволя,
Народ
замучений мовчить,
І на
апостольськім престолі
Чернець
годований сидить.
Людською
кровію шинкує
І рай у
найми оддає!”
9. Рефрени – це засоби літератури, в яких використовується неодноразове повторення деяких слів або навіть виразів з метою підкреслення
їхньої важливості.
До рефренів
належать такі літературні засоби як анафора, епіфора та тавтологія.
Анафора – це засіб художньої літератури, що виражає єдинопочаток. Тобто це лексичний повтор одного й того самого виразу, наприклад,
на початку кожного рядку вірша або періодичне повторення якогось виразу
протягом всього твору.
Ідеальним
прикладом анафори є твір Василя Герасим’юка:
«Хоч раз.
Хоч раз ти
повинен відчути,
Як тяжко
рветься на цій землі
Древнє
чоловіче коло,
Як тяжко
зчеплені чоловічі руки,
Як тяжко
почати і зупинити
Цей танець.
Хоч раз
Ти стань у
це найтісніше коло,
Обхопивши
руками плечі двох побратимів,
Мертво
стиснувши долоні інших,
І тоді в
заповітному колі
Ти
протанцюєш під безоднею неба
Із криком по-звіриному
протяжним.
Щоб не
випасти із цього грішного світу,
Хоч раз…»
Епіфора – це художній засіб, подібній анафорі та протилежний їй.
Адже використання епіфори визначається повторенням кінцівок у художніх творах. Епіфори вживаються як у поезії, так і в
прозі та драмі.
Прикладом
епіфори слугує уривок вірша Надії Кир’ян:
«— У тебе
задовгі руки, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо —
і ти будеш щасливий.
— У тебе
задовгі ноги, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо —
і ти будеш щасливий.
— У тебе
задовгі вуха, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо —
і ти будеш щасливий.
— У тебе
задовгий язик, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо —
і ти будеш щасливий…»
Тавтологія – це повторення близького за змістом та звучанням слова.
Наприклад, масло масляне, рано-вранці.
10. Риторичні фігури – це засоби вираження мови, які посилюють увагу читача до певного виразу. Риторичні фігури поділяються на 4 типи:
а) риторичні звертання – це звертання до відсутніх людей або понять, які є
абстрактними;
б) риторичні запитання – такі види запитань, які не вимагають відповіді;
в) риторичні припущення – це відповідь на уявне запитання, якого насправді не
існувало;
г) риторичний оклик – це спосіб образного вираження надто сильного почуття;
д) риторичне ствердження – це засіб літератури, що показує неможливість
заперечення слів, сказаних автором.
Приклади
риторичних фігур:
«Хто тільки
не проклинав станційних наглядачів, хто з ними не лаявся!»
«Так! Я буду
крізь сльози сміятись!»
11. Антитеза – це засіб зіставлення об’єктів. Але на відміну від порівняння ці об’єкти мають бути
протилежні за своїм лексичним значенням.
Найчастіше
можна зустріти антитезу в афоризмах, прислів’ях та приказках.
«Ситий
голодного не розуміє».
Проте немало
прикладів антитези в художній літературі: «Тотожним
бути й відрізнятися — вцьому життя живого суть».
12. Алітерація – це прийом у стилістиці твору, в якому застосовується повторення окремих приголосних з метою емоційного поглиблення.
Чітко
спостерігати алітерацію можна тут:
"Тінь там тоне,тінь там десь..." (Павло Тичина)
«Сипле,
стеле сад самотній
Сірий смуток
— срібний сніг, —
Сумно стогне
сонний струмінь,
Серце слуха
смертний сміх…»
13. Асонанс – це стилістичний прийом, дуже схожий на алітерацію, в
якому зустрічається повторення
голосних звуків. Цей засіб
підсилює музичність віршованих строк. Наприклад, як тут:
"Була
гроза, і грім гримів, Він так любив гриміти, Що аж тремтів, що аж горів На
трави і на квіти." (Микола
Вінграновський)
14. Інверсія – це зміна порядку слів, до якого ми так звикли. Зазвичай в українській мові
прямий порядок слів – це рух від вже відомого до невідомого, в той час, як
інверсований порядок слів руйнує звичну нам конструкцію.
Дуже часто
інверсію в своїй творчості застосовували шістдесятники:
«Гойдається
вечора зламана віть, мов косту сліпого, що тичеться в простір осінньої невіді». (Василь Стус)
"Життя
ще довге перед мною, Я молодий, я ще й не жив… Чого ж горючою сльозою свою я
пісню окропив?"
15. Градація – це засіб літератури, в якому спостерігається поступове нарощення або навпаки пригнічення емоційного
значення.
Градація
стає ще більш вираженою в поєднанні з анафорою. Наприклад, давайте згадаємо
найпопулярніший вираз Юлія Цезаря «Прийшов, побачив, переміг.
16. Інвектива – це давній засіб літератури, що полягає в гострому сатиричному звинуваченні певних явищ або осіб. На відміну від іронії інвектива
відкрито висміює деякі об’єкти. Це можуть бути різкі виступи, які
супроводжуються гострою критикою.
Приклади
інвективи:
"Якщо
до влади прийшов ще той фрукт, значить, за нього голосували овочі…" (В. Шестаков)
"-Голова
не болить?
-Ні.
-Був би
мозок, боліла б.
- А в тебе
теж мозку зовсім немає. Одна нитка, яка вуха тримає"
17. Панегірик або урочиста промова – це різке звеличення людини або явища в літературі. Частіше за все панегірик застосовується
там, де необхідно показати уславлення якоїсь визначної події або подвигів
неймовірної людини. Цей термін бере начало ще в творах стародавньої Греції та
Риму. Цей термін літератури неважко виокремити, якщо бачити урочисте вихвалення
людини або навіть усього народу.
18. Символ – заміна
незрозумілого абстрактного поняття конкретним символічним образом. Символ розкриває сутність
поняття, явища чи предмету тим самим поширюючи загальноприйняте значення слів.
Прикладів
символізму багато не тільки в літературі, але й у повсякденному житті:
Квітка –
символ краси, голуб – символ миру.
19. Оксиморон – це цікавий засіб літератури, в якому поєднані слова, кожне з яких виражає протилежне значення. Читачів дуже часто приваблює парадоксальність
словосполучення.
Прикладів
оксиморона дуже багато в сучасній літературі: дзвінка тиша, крижаний вогонь, квадратура круга.
20. Паралелізм – це такий засіб художньої літератури, в якому
відбувається зображення подібних один до одного предметів паралельно. В
паралелізмі застосовується уподібнення цих предметів та можна спостерігати
чітку аналогію
однакових явищ у різних сферах життя.
Приклади
паралелізму:
«Твій розум
глибокий, наче море, Твій дух високий, наче гори» (В. Брюсов)
«Як ми
кохалися, як зерно в горісі,
Тепер
розійшлися, як туман по лісі!
Як ми
кохалися, як голубів пара,
Тепер
розійшлися, як чорная хмара!»
Для того,
щоб чітко розбиратися в літературних засобах, мало їх просто знати. Вам потрібні постійні тренування,
і тільки згодом ви будете професійно «з першого погляду» виокремлювати одні
літературні засоби від інших.
Модернізм Модернізм (від
франц. moderne — новітній, сучасний) — сумарний термін, що позначає сукупність
літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість,
експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість.
Саме похідне слово «модерн» пов’язане з
ідеєю чогось нового та нетрадиційного. І новизна разом з антитрадиціоналізмом
(хоча и модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком) є
визначальними рисами модернізму. Окремі напрями модерністської літератури
сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних — імажинізм та футуризм,
акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий
роман». Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.
Модернізм затверджує перевагу форми над змістом. На зміну реалістичній та
натуралістичній об'єктивності приходить модерністська художня суб’єктивність.
Модерністів не цікавить предметний світ — він завжди ними деформується та
абсурдизується. І ця «нова дійсність» є для митців-модерністів абсолютно
реальною. «Потік свідомості» — один з основних художніх прийомів літератури
модернізму. Він безпосередньо відтворює процес внутрішнього мовлення персонажа
(його також називають «внутрішнім монологом»), вербальними засобами
зображуються його синтаксично ненормовані переживання, роздуми, спогади. Цей
прийом застосували й реалісти XIX ст. (Франко, Стендаль, Достоєвський,
Толстой) і навіть «соцреалісти». Іншим популярним художнім прийомом модернізму
є монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва. Він заснований на поєднанні
різнорідних тем, фрагментів, образів. Модерністи віддають перевагу умовним
формам, що, однак, зовсім не виключає використання засобів цілком життєподібних.
Проте нерідко саме життєподібні елементи творів модернізму створюють ефект
ірреального, неправдоподібного. Фантастика тісно пов’язана з реальністю в
мистецтві модернізму.
18
січня 2021
24група Українська література
Урок 11.
Василь Стефаник. Життя і творчість. Новаторство письменника.
Завдання:Підручник
ст.173-175.Ознайомитись зі змістом новели В.Стефаника «Камінний хрест»
Василь Стефаник. Життя і творчість
14 травня 2021 року
виповнюється 150 років від дня народження видатного українського письменника,
неперевершеного майстра соціально-психологічної прози, новатора модерністської
техніки письма, новеліста, тонкого спостерігача людської душі, гуманіста і
просвітителя Василя Семеновича Стефаника.
Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер
Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.
1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого
класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели
громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).
Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів
Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем
написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).
У 1890 р. Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній
громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і
продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом
таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім
підтримував дружні зв’язки.
Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет
Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною
“вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне
і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців
“Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до
радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він
особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з
польськими письменниками.
Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття,
розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою
діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті — “Жолудки
наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в
органах радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та
“Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”,
“Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як
реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка за
мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.
1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його
відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх
попередників на перших порах пов’язувалося з модерністичною
абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі
і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”. Та підготовлена
книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у
прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його
смерті (”Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У воздухах плавають ліси”,
“Городчик до бога ридав”, “Вночі” та ін.).
1897р. у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші новели Стефаника —
“Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”,
“Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою
новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу
зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі
письменник надіслав нові новели — “Вечірня година”, “З міста йдучи”,
“Засідання” — в “Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав
лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й
викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до “Літературно-наукового
вісника”, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне
літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну
програму.
Перша збірка новел — “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях,
принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками
найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка,
М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української
прози. Автор “Синьої
книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.
Новели “Катруся” і “Новина” належать до найбільш вражаючих силою художньої
правди творів Стефаника. Вони стоять поряд із такими пізнішими його шедеврами як “Кленові листки”,
“Діточа пригода”, “Мати” та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні
людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невід’ємною
ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в
окремих новелах Стефаника (”Сини”, “Марія”). У листі до редакції “Плужанина”
від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як “поета
загибаючого села”, зазначав: “Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина
так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена.
Це мені вдалося, а решта — це література”.
У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”, яку також було
сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне
посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як “Камінний хрест”,
“Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій збірці головне місце займає тема, що
хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість,
трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені
твори із “Синьої книжечки” (”Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь”, “Школа”), новели
зі збірок “Камінний хрест” (”Святий вечір”, “Діти”), “Дорога” (”Сніп”, “Вістуни”,
“Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в
іншому плані (”Сини”, “Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).
1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — “Дорога”, яка становила
новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у
своєрідній поетичній біографії Стефаника “Дорога” та роком раніше написаній
ліричній сповіді “Confiteor”, що в
переробленому вигляді була надрукована під назвою “Моє слово”. У збірці
переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану (”Давнина”, “Вістуни”,
“Май”, “Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”, “Кленові листки”, “Похорон”).
Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з’являється
в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці “Синя
книжечка” (”Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна вона й у збірці
“Камінний хрест”. У “Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач
відкрив для себе Стефаникову новелу “Кленові листки”, яка стала окрасою збірки
“Дорога”.
1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. У ній уперше була
надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості Стефаника.
У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду
Австро-Угорської імперії і становлення радянської влади Стефаник знову береться
за перо новеліста. Почався
другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими
здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу “Діточа
пригода” (написана восени 1916р., а опублікована на початку 1917р.).
1916р. Стефаник пише новелу “Марія”, яку присвячує пам’яті Франка. За
“Марією” письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами
другого періоду (”Діточа пригода” і “Марія”) склали п’яту збірку — “Вона —
земля”, видану 1926р.
У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.В останні
роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади.
До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава Йсу”, “Людмила”,
“Каменярі”.
У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже
безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці
хвилину. До самої
смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне,
що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника
щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.
Творчість В. Стефаника – не просто майстерне зображення автентичного
галицького сільського побуту, політичних обставин того часу, це заглиблення в
універсальні аспекти людського життя. Його творчість та манера письма мали
великий вплив на розвиток української новелістики.
11.
«Камінний хрест» – психологічне розкриття теми еміграції. Історична
основа твору.
Сюжетно-композиційні особливості. Трагічна подія – композиційний центр новел Стефаника. Драматизм конфлікту,
емоційна загостреність
зображуваного.
Завдання:підручник ст.175-177
ПАСПОРТ ТВОРУ Рід літератури: епос.
Жанр твору «Камінний хрест»: психологічна
новела (сам автор назвав свій твір студією, тобто художнім дослідженням
внутрішнього світу головного героя). Тема «Камінний хрест»: еміграція
галицького селянства на американський континент на межі XIX- XX ст. Ідея «Камінний
хрест»: єдність
селянина з рідною землею. Герої «Камінний хрест»: Іван
Дідух, його дружина Катерина, їхні діти, кум Михайло, селяни. Композиція «Камінний
хрест»: новела
складається із семи розділів. Експозиція: розповідь про повернення Івана Дідуха
з 10 років служби у війську, про горб, що залишився йому в спадок. Тяжка праця
на горбі. Зав’язка: прихід гостей до хати Івана. Прощання з односельцями.
Зізнання Івана у тому, що самому тоскно на душі. Екскурс у минуле: розповідь
Івана про те, як сини дійшли думки про виїзд. «Два роки нічого в хаті не говорилось,
лише Канада та й Канада...». Він дуже жалкує, що молодь не хоче триматися землі
своїх пращурів. Розвиток дії: гості пригощаються, ведуть розмови. Іван з
Михайлом співають, як у молоді літа. Кульмінація: син нагадує батькові, що час
виходити. Люди плачуть: «...Ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла
над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий
був плач». Іван із дружиною пускаються в танець — власне кульмінаційний
епізод, — від якого «люди задеревіли», у якому вилився назовні весь розпач
прощання навіки. Сини силоміць виносять обох з хати. Розв’язка: односельці
проводжають сім’ю Дідухів. Іван іде танцюючи. Уся процесія зупиняється біля
хреста, що Іван поставив на горбі. Чоловік каже дружині, щоб знала, що там
викарбувані їхні імена: «Видиш, стара, наш хрестик? Там є вібито і твоє
намено. Не біси, є і моє, і твоє». Мова персонажів — це ще один художній
прийом, до якого вдається автор. Вона уривчаста, нервова, в ній відчувається драматизм
та підвищена емоційність. Думки героїв часом втрачають послідовність,
обриваються. Дії Івана Дідуха та його дружини також створюють тяжку напружену
атмосферу. Варто згадати, наприклад, сумний тужливий
спів героя або шалений, майже скажений, танець із дружиною. Автор створює сумні
й навіть страшні ситуації. Проводи до Канади перетворюються на своєрідний
похорон. Наостанок Іван просить односельчан зберегти цей хрест як пам’ять про
його родину, окропити його святою водою. Іншими словами, провести поминки за
його сім’єю. Проблематика твору «Камінний хрест»:
віковічного зв’язку з рідною землею; сумлінної праці на землі як вияву народної
етики й моралі, як обов’язку, єдиного засобу і виправдання буття селянина;
соціальна проблема масового зубожіння селян, що спричинило еміграцію за океан.
Художній напрям, стиль «Камінний хрест»: модернізм,
експресіонізм. Експресіонізм виявляється у дослідженні сенсу страждання,
відчуття болю, які спонукають людину до пізнання суті свого існування; також в
емоційній загостреності зображуваного, напруженому драматизмі ситуації.
Примітки: Характерною особливістю твору є
символічність та яскрава образність. Проводи родини Дідуха автор змалював
подібно до похорону. Іван не просто залишає рідний дім, друзів та односельчан.
Він залишає на цьому пагорбі свою душу. Іван розуміє, що на чужині вже не буде
собою. Він навіть не матиме можливості бути похованим у рідній землі. Тому він
ставить цей хрест як пам’ятник і викарбовує на ньому своє ім’я та ім’я дружини.
Камінний хрест є справжнім символом тяжкого життя бідного селянства. Це символ
титанічних зусиль, а також поховання ще живої ззовні людини. Автор вдається до
цього художнього засобу не лише для поглиблення драматизму твору. Стефаник
спонукає свого читача до власних міркувань. Показово, що образи синів Дідуха не
яскраві, майже стерті. Зв’язок поколінь вже перервався, вони вже втратили
коріння на цій землі. «Камінний хрест» — глибока психологічна студія душі
українського селяни- на-трударя, якого соціальні обставини примушують рвати
віковічний зв’язок з тим ґрунтом, на якому він виріс. Працьовитість і
доброчесність героя піднесені автором на високий рівень, а бажання залишити
пам’ять по собі — поставити на горбі камінний хрест — має глибокий
психологічний підтекст. Іван Дідух ставить хрест на своєму политому кривавим
потом полі й ніби заживо себе ховає. Проте він хоче жити у пам’яті нащадків,
хоче, щоб цей хрест в’язав його з рідним селом і тоді, коли він буде далеко на
чужині, і тоді, коли його не стане в живих. «Камінний хрест» — модерністичний
твір (експресіоністичний). Дійсний факт (в Івана був прототип, односельчанин
Стефаника, який поставив хрест перед виїздом до Канади) письменник відтворив з
особливою емоційністю та експресією, надав особливої символічності окремим деталям.
Камінний хрест — це пам’ятник не лише Дідухам, а й усім емігрантам.
18
січня 2021
23група Українська
Закінчення -у (-ю), -а, (-я) в іменниках родового
відмінка однини чоловічого роду
Завдання: : підручник§54.Впр.7,5
Особливості відмінювання іменників ІІ відміни. Родовий
відмінок однини
У
родовому відмінку однини іменники другої відміни залежно від їхнього значення
мають закінчення -а,
-я або -у, -ю.
Закінчення -А (-Я)
1.
Іменники середнього роду в
родовому відмінку однини закінчуються лише на -а (у
твердій та мішаній групах), -я (у
м’якій, зрідка — у мішаній групі): мі́ста, села́, плеча́,
прі́звища; умі́ння, знаря́ддя, мо́ря, обли́ччя,
узбі́ччя, по́ля.
2.
Іменники чоловічого роду із
закінченням -о в родовому відмінку
однини набувають закінчення лише -а (у
твердій та мішаній групах), -я (у
м’якій групі): ба́тька, Дмитра́, Дороше́нка,
Тесле́нка, Франка́, Шевче́нка; Анто́ся, Бене́дя,
Олексі́я.
2.1.
Іменники чоловічого
роду в родовому відмінку
однини з основою на приголосний набувають закінчення -а, -я або -у,
-ю залежно
від значення істоти або значення неістоти, конкретного чи абстрактного значення
та інших чинників.
2.1.1.
Закінчення -а (у твердій та мішаній групах), -я (у м’якій групі) мають іменники чол. роду:
2.1.1.1.
Назви істот у звичайній та зменшено-пестливій формі: акаде́міка, во́їна, делега́та,
свяще́нника, співака́, тесляра́, митця́, незнайо́мця,
промо́вця, татуся́, фено́мена (людина), учи́теля, у́чня, фахівця́;
Богда́на, Бори́са, Олекса́ндра, Тара́са; Андрі́я,
Василя́, Віта́лія, Сергі́я, Ю́рія; козаче́нька,
хло́пчика; во́вчика,
за́йчика, соко́лика; та
персоніфіковані предмети і явища: Ві́тра, Моро́за та ін.
2.1.1.2.
Назви неістот у звичайній та зменшено-пестливій формі, що позначають конкретні
предмети, зокрема:
а)
назви дерев: бе́реста,
ду́ба, кле́на, я́вора, я́сеня; дубка́,
яворо́нька, ясено́чка;
б)
назви технічних реалій, машин і їх деталей: ваго́на, електрока́ра, ескала́тора,
комп’ю́тера, літака́, моніто́ра, мото́ра, по́тяга,
тра́ктора; автомобі́ля, ди́зеля, по́ршня; ваго́нчика,
літачка́;
в)
терміни іншомовного походження, які позначають предмети, структурні елементи,
геометричні тіла та їхні частини, математичні, лінгвістичні поняття: а́тома, ве́ктора, елеме́нта,
еліпсо́їда, інтегра́ла, като́да, ква́рка, квадра́та,
коефіціє́нта, ко́нуса, ко́синуса, цилі́ндра; а́фікса,
інтерфі́кса, локати́ва, пре́фікса, су́фікса та ін., але си́нтаксису, фразеологі́зму (про інші категорії термінів див. п. 2);
г)
українські за походженням безафіксні та суфіксальні іменники-терміни: відмі́нка, восьмику́тника, дода́тка,
займе́нника, знаме́нника, іме́нника, прикме́тника,
прислі́вника, трику́тника, чисе́льника, числі́вника, шкі́ва;
про́меня, але ви́ду, ро́ду, скла́ду,
спо́собу (див.
п. 2.1.2.1(г));
ґ)
назви одиниць вимірюваня довжини (дю́йма, ме́тра, кіломе́тра)
або маси (гра́ма, кілогра́ма, фу́нта, фу́нтика);
д)
назви відрізків часу, днів тижня і місяців: дня, вівто́рка, понеді́лка;
листопа́да, мі́сяця, сі́чня, ти́жня; але ві́ку, листопа́ду (явище природи), ро́ку (сукупність місяців, тижнів і днів), по́ясу (смуга фізичних об’єктів, частина поверхні земної кулі)
(див. 2.1.2(2), а також числові назви: деся́тка, мільйо́на, мілья́рда;
е)
назви грошових знаків: гроша́,
до́лара, карбо́ванця, санти́ма, фра́нка, це́нта,
черві́нця, черві́нчика;
є)
назви органів і частин тіла: живота́, кишковика́, м’я́за, но́са,
ро́та, скеле́та, сугло́ба, хребта́, шлу́нка,
па́льця; живо́тика, па́льчика, але стравохо́ду та ін. (див. 2. 3);
ж)
назви житлових приміщень, сільськогосподарських і технічних будівель і їхніх
частин, архітектурних деталей: бара́ка, ко́мина, одві́рка, підда́шка,
причі́лка, сво́лока, флі́геля, димаря́; вітряка́,
ву́лика, голубника́; акведу́ка, баге́та, е́ркера,
карни́за, балко́на, па́ндуса, та́мбура; балко́нчика; але підму́рку, поко́ю (див. 2.1.2(3));
з)
назви предметів побуту: ножа́,
ча́йника, черпака́; дива́на, ми́сника, серва́нта; стільця́; сті́льчика;
и)
назви одягу і взуття: дже́мпера,
жупа́на́, кобеняка́, костю́ма, ку́нту́ша, піджака́,
плаща́, по́яса (елемент одягу), све́тра, ке́да, череви́ка, чо́бота;
костю́мчика, пла́щика; череви́чка;
і)
назви виробів із борошна: бато́на, бу́блика,
калача́, рога́лика; бу́бличка, кала́чика;
ї)
назви церковних реалій: амво́на,
іконоста́са, ві́втаря́; іконоста́сика;
к)
назви населених пунктів із суфіксами -ськ-, -цьк-, -ець-,
елементами -бург-,
-град- (-город-), -піль- (-поль-), -мир-, -слав-: Бердя́нська,
Лу́цька, Бо́бринця, Кре́менця, Трускавця́,
Пі́ттсбурга, Ви́шгорода, Ми́ргорода, Ша́ргорода,
Бори́споля, Терно́поля, Я́мполя, Жито́мира,
Яросла́ва, а також назви річок,
населених пунктів і різних географічних назв із наголосом у родовому відмінку
на кінцевому складі та із суфіксами присвійності -ів- (-їв-), -ев- (-єв-), -ов-, -ин- (-ін-), -ач-, -ич-: Бика́, Дніпра́, Дністра́, Збруча́,
Псла, Те́терева; Вільхівця́, Дінця́, Інгульця́,
Торця́, Хустця́; Оле́ськова, Льво́ва, Ха́ркова,
Ки́єва, Колгу́єва, Ха́ркова, Хо́дорова, Бату́рина,
Пиря́тина, Свято́шина, Сня́тина; Ба́хмача,
Га́дяча, Га́лича, лише в окремих випадках з наголосом на корені іменника: Бре́ча, Во́вка, До́вжика, Мало́го
Куя́льника, Салги́ра, Сві́жа, Смо́трича.
Примітка. Закінчення -у, -ю наявне у складених назвах населених пунктів, другою
частиною яких є іменник, що має звичайно в родовому відмінку закінчення -у: Дави́дового Бро́ду, Зеле́ного Га́ю,
Криво́го Ро́гу, Часово́го Я́ру, Широ́кого Ла́ну та ін.;
л)
назви сайтів і служб електронної пошти: фейсбу́ка, юту́ба, іме́йла.
Закінчення -У (-Ю)
2.1.2.
Закінчення -у(у твердій і мішаній групах), -ю(у
м’якій групі) мають:
1)
абстрактні іменники чоловічого роду:
а)
назви якостей і властивостей: герої́зму, ліри́зму, націоналі́зму,
патріоти́зму;
б)
назви почуттів, хвороб: бо́лю,
гні́ву, жа́лю, жа́ху, сну, со́рому, сти́ду (і стида́),
стра́ху, ро́зпачу; авітаміно́зу, артро́зу, бронхі́ту,
гаймори́ту, гри́пу, діабе́ту, колі́ту, ко́ру,
на́бряку, о́піку, о́пуху, оти́ту, ка́шлю,
правцю́, ти́фу, я́щуру;
в)
назви процесів, станів, властивостей, явищ суспільного життя, загальних понять: ана́лізу, бі́гу, ви́бою, ви́купу,
ви́слову, відбо́ю, ві́дгуку, заробі́тку, зато́ру,
за́пису, зву́ку (але як термін зву́ка), ідеа́лу, і́мпульсу, кло́поту,
коло́квіуму, конфлі́кту, кро́ку, ле́ту (льо́ту), по́штовху, прибу́тку,
приї́зду, прогре́су, ремо́нту, ру́ху, си́нтезу,
сто́гону, су́мніву, у́спіху, хо́ду, шу́му, але ривка́, стрибка́, стусана́;
г)
назви філософських, літературознавчих та інших наукових понять: абсолю́ту, абсу́рду, агностици́зму,
антропоцентри́зму, дисона́нсу, догмати́зму, до́гмату;
авра́лу, а́кту, доста́тку, е́кспорту, е́кскурсу,
ідеа́лу, со́рту, спо́собу, хи́сту, фено́мену (явище), фрейди́змута ін., але як конкретні
іменники-терміни: ду́ха і Ду́ха (у значенні Свято́го Ду́ха (третя іпостась єдиного Бога);
ґ)
назвиявищ природи: ви́хору,
гра́ду, гро́му, ві́тру, вогню́, дощу́,
землетру́су, моро́зу, сме́рчу, тума́ну, урага́ну,
хо́лоду, цикло́ну;
але Ві́тра,
Моро́за як
персоніфікованих явищ (див. п. 2.1.1.1);
2)
іменники на позначення сукупності істот (електора́ту, батальйо́ну,
взво́ду, дивізіо́ну, ко́рпусу (військове з’єднання), о́рдену (чернеча громада), орке́стру, по́лку, ро́ю, хо́ру, але з наголосом на останньому складі табуна́)
або неістот: а) дерев, кущів: га́ю, лі́су, са́ду (але садка́), чагарнику́; б) трав’янистих рослин: барві́нку, бузку́, буркуну́, горо́ху,
звіробо́ю, кро́пу, молоча́ю, очере́ту, щавлю́,
ячме́ню (але вівса́);
в) предметів побуту: о́дягу,
ремане́нту, суво́ю, това́ру; г) сортів плодових дерев: ране́ту, ренкло́ду; кальві́лю та ін.; г) установ, закладів, організацій, об’єднань
держав: інститу́ту,
ко́леджу, ліце́ю, ма́ркету, музе́ю, університе́ту;
клу́бу, коміте́ту, у́ряду; сою́зу, але бло́ка (механізм або камінь); ґ) спортивних ігор і танців: альпіні́зму, бадмінто́ну, баскетбо́лу,
бейсбо́лу, біатло́ну, бо́ксу, бо́улінгу, волейбо́лу,
гандбо́лу, го́льфу, да́йвінгу, се́рфінгу, футбо́лу;
бобсле́ю, хоке́ю; ва́льсу, краков’я́ку, та́нку (але переважно з наголосом на закінченні танка́); та́нцю, але: гопака́, козака́ (танець), се́рфінга (спортивне знаряддя);
3)
іменники — назви просторових понять та їхніх різновидів: ва́лу, байра́ку, лима́ну, лу́гу,
майда́ну, то́ку; все́світу, ри́нгу, ро́ву, сві́ту,
сте́пу, ури́вку, я́ру; кра́ю, небокра́ю,
руча́ю, але: горба́, ху́тора. До цієї групи належать також назви різних споруд і
будинків, зокрема й військових, приміщень та їхніх частин, різних просторових
комунікацій: бастіо́ну,
буди́нку, вігва́му, вокза́лу, гурто́житку,
ґа́нку, да́ху, заво́ду, за́лу, за́мку,
інтерна́ту, кана́лу, коридо́ру, мо́лу,
му́ру, пала́цу, парапе́ту, підва́лу, пло́ту,
по́верху, порта́лу, приту́лку, ти́ну, універма́гу,
фаса́ду, фільва́рку, чу́му, ши́нку, шта́бу; сара́ю; метрополіте́ну;але (переважно з наголосом на закінченні): бліндажа́, гаража́, куреня́, млина́,
сажа́, хліва́; обидва закінчення — -а (-я) та -у
(-ю) —
мають іменники: моста́ (конкретний предмет) й мо́сту (цілісність), подібно: паркана́ й парка́ну, плота́ й пло́ту, стола́ й сто́лу.
До
просторових реалій належать і назви річок (крім зазначених у п. 2.1.1.2 л),
озер, гір, островів, півостровів, країн, областей і т. ін.: Бу́гу, Га́нгу, До́ну, Дуна́ю,
Ні́лу, Ре́йну, Се́йму, Сти́ру, Стри́ю, Байка́лу; Сві́тязю;
Ельбру́су, Памі́ру, Ура́лу, Алта́ю; Кі́пру,
Кри́ту, Ро́досу; Алжи́ру, Афганіста́ну, Ватика́ну,
Єги́пту, Іра́ну, Іра́ку; Кита́ю, Тайва́ню;
Гонко́нгу, Ельза́су, Кавка́зу, Караба́ху, Кривба́су,
Мікело́ну, Сен-П’є́ру, Сибі́ру.
Примітка. Закінчення -а (-я) та -у
(-ю) має
розрізнювальну функцію в деяких іменників: Алжи́ра, Ри́ма, Туні́са (місто) і Алжи́ру, Ри́му, Туні́су (країна), Нью-Йо́рка (місто) — Нью-Йо́рку (штат).
4) речовинні
іменники: азо́ту,
асфа́льту, бальза́му, бо́ру, бро́му, борщу́,
во́ску, га́су, гі́псу, грані́ту, йо́ду,
ква́су, ки́сню, льо́ду, ме́ду, піску́,
плазміноге́ну, по́роху, спи́рту, фібриноге́ну;
алюмі́нію, во́дню, вуглецю́, ма́гнію, ра́дію,
та́лію, ту́лію, але білка́,
хлі́ба (конкретний
іменник);
5)
більшість складних безсуфіксних слів (крім назв істот): водого́ну, вододі́лу, газого́ну,
живо́пису, живопло́ту, манускри́пту, родово́ду,
руко́пису, суходо́лу,
але електрово́за,
паропла́ва;
6)
назви населених пунктів (крім зазначених у п. 2.1.1.2 к): Амстерда́му, Го́мелю, Ліверпу́лю,
Ло́ндону, Мадри́ду, Пари́жу, Чорно́билю.
Примітка. Ці іменники можуть мати варіантне закінчення —а(-я): Амстерда́ма, Го́меля, Ліверпу́ля, Ло́ндона, Мадри́да,
Пари́жа, Чорно́биля;
7)
більшість префіксальних іменників із різними значеннями (крім назв істот): ви́бою, ви́падку, ви́слову, відбо́ю,
ві́дгуку, заробі́тку, за́пису, зато́ру, о́піку,
о́пуху, по́буту, по́штовху, прибу́тку, прикла́ду,
про́воду (дріт),
суво́ю, у́сміху, у́спіху.
Примітка. У низці іменників зміна закінчення, що ґрунтована на
протиставленні конкретних іменників та абстрактних іменників, а також на
реалізації іменниками значення сукупності, відбиває значення слова: алма́за (коштовний камінь) — алма́зу (мінерал), а́кта (документ) — а́кту (дія), апара́та (прилад) — апара́ту (установа), ба́ла (одиниця виміру) − ба́лу (святковий вечір), бло́ка (частина споруди, машини) — бло́ку (об’єднання держав), бо́ра (свердло) — бо́ру (хімічний елемент), бо́рта (край одягу, посуду) — бо́рту (судно), була́та (зброя) — була́ту (сталь), ва́ла (деталь машини) — ва́лу (насип), дзво́на (інструмент) — дзво́ну (звук), Ду́ха/ду́ха (безплотна надприродна істота, безсмертна, нематеріальна
основа істоти) — ду́ху (здібність, властивість, стан, зміст і напрям, процес), елеме́нта (конкретне) — елеме́нту (абстрактне), зву́ка (термін) — зву́ку (процес), інструме́нта (одиничне) — інструме́нту (збірне), ка́меня (одиничне) — ка́меню (збірне), кли́на (предмет)
— кли́ну (просторове поняття), ко́рпуса (тулуб)
— ко́рпусу (сукупне), листа́ (одиничне)
— ли́сту (збірне), листопа́да (місяць)
— листопа́ду (процес), оригіна́ла (особа)
— оригіна́лу (документ), о́ргана (частина
тіла) — о́ргану (установа), папе́ра (документ)
— папе́ру (матеріал), по́тяга (поїзд)
— по́тягу (почуття), прида́тка (відросток)
— прида́тку (додаток), по́яса (предмет)
— по́ясу (просторове поняття), раху́нка (документ)
— раху́нку (дія), сирка́ (сиркова
маса) − сирку́ (зменш. до сир), со́няшника (рослина)
− со́няшнику (насіння), ста́на (технічний
термін) — ста́ну (музичний та ін. термін), телефо́на (апарат)
— телефо́ну (вид зв’язку); те́рміна (слово)
— те́рміну (строк), фа́ктора (маклер)
— фа́ктору (чинник), фено́мена (особа) —
фено́мену (явище), шабло́на (пристрій;
кресленик) — шабло́ну (зразок), шлу́нка (орган
травлення) — шлу́нку (страва, фізіологічна потреба в
їжі) і т. ін.
18
січня 2021
21група Українська література
|
Альманах «З-над хмар і з долин», угруповання «Молода муза»
– зв’язок із зарубіжною літературою, «нова» драма на межі століть. |
|
Завдання: підручн.ст.205-206,212
«З-НАД ХМАР І З ДОЛИ́Н» – літературно-художній альманах. Упорядкував і видав М. Вороний 1903 в Одесі. У листі до М. Коцюбинського від 13 липня
1901 та зверненні до укр. письменників М. Вороний виклав програму альманаху.
Відверто виявивши симпатії «до новіших течій в літературах європейських», він
зазнав гострої критики з боку громад. і літ. кіл за відхід від дійсності у
сферу «чистого мист-ва». Найбільш толерантно висловив свою незгоду з декларов.
М. Вороним програм. цілями І. Франко у поет. посланні «Миколі Вороному», яке
разом із відповіддю «Іванові Франкові» опубл. в альманасі. М. Вороний спростував
приписувану йому пропаганду гасла «мист-ва для мист-ва», наголошуючи на потребі
осучаснення укр. літ-ри, бажанні не обмежувати сферу твор. свободи письменника.
Виступаючи за розширення темат. меж літ-ри, за пошук нових тем і худож. засобів
виразності, він закликав до модернізації укр. літ-ри. В альманасі вміщено
поезії І. Франка («З буркутських пісень», «Зів’яле листя»), Лесі Українки
(«Ритми»), Б. Грінченка, М. Вороного («Ікар», «До моря», «Ніч», «Євшан-зілля»),
П. Карманського («Ой люлі, люлі, химерний смутку», «З записок самовбивця»,
«Суд»), Н. Кибальчич, О. Маковея, М. Чернявського, В. Самійленка, В. Щурата, П.
Грабовського, М. Старицького, О. Романової, Л. Лопатинського, П. Панченка, М.
Корчинського, А. Кримського («Сірійські згадки»); проз. твори О. Кобилянської
(«Мої лілії»), М. Коцюбинського («На камені»), Г. Хоткевича, М. Колцуняка
(«Молоді мученики»), Н. Кобринської («Відцвітає», «Руки»), І. Липи («Турки»),
А. Крушельницького («Перед кладкою»), В. Кравченка, Є. Мандичевського, І.
Нечуя-Левицького («Роковий український ярмарок»); нарис Є. Мандичевського;
драм. твори Л. Старицької («Сапфо»), М. Старицького («Чарівний сон»). Альманах
гостро критикував С. Єфремов, який у ст. «У пошуках нової краси» // «КС», 1902,
кн. 10–12, звинуватив авторів збірника у сліпому наслідуванні зх.-європ.
символізму й декадансу, які вважав неприйнятними для укр. літ-ри. Згодом
виступив з осудом творів О. Кобилянської, Н. Кобринської, В. Стефаника, М.
Яцківа, А. Крушельницького. Альманах вважав першим проявом декадентства в укр.
літ-рі, а М. Вороного – одним з ідеологів декадансу. Критикував «кучеряву»
назву збірника, неясність і туманність програми, типової для шукачів нової
краси. У ст. «На мертвой точке» (1903; опубл. – «КС», 1905, кн. 5) піддав
альманах прискіпливому й детал. аналізу, називаючи його виразно декадентським
та маніфестом нового мист-ва. На захист укр. письменників-новаторів виступив І.
Франко у ст. «Принципи і безпринципність» (1903), а також Леся Українка, Г.
Хоткевич, К. Гриневичева та ін. Поява відозви М. Вороного та альманаху
спричинили розгортання тривалої дискусії про шляхи й напрями розвитку укр.
літ-ри, потребу особливої уваги до естет. вартості творів.
Літ.: Українські
літературні альманахи і збірники ХІХ – початку ХХ ст.: Бібліогр. покажч. К.,
1967; Історія української літературної критики: Дожовтн. період. К., 1988.
«МОЛОДА́ МУ́ЗА» – українська літературна група. Існувала у
Львові 1906–09, за ін. даними – 1906–14. До групи належали
письменники-модерністи, які намагалися оновити укр. літ-ру, зокрема збагатити
її символіст. худож. засобами: М. Голубець, П. Карманський, Б. Лепкий, О.
Луцький, В. Пачовський, С. Чарнецький, М. Яцків, М. Рудницький, С. Твердохліб,
В. Бирчак, О. Шпитко. За словами М. Рудницького, поетів об’єднувала літ-ра,
товариські зв’язки і «нехіть» до всесильного тоді впливу «Літературно-наукового
вістника». Автор маніфесту «М. М.» О. Луцький писав про початок нового мист.
покоління, яке прагнуло вивести літ-ру за межі позитивізму, виділяв літ.
джерела позиції групи – нім. і франц. модерне письменство, окреслив теор.
засади групи: «воля і свобода в змісті і формі», культ чистої краси, інтуїції,
трансцендентного, песимізму, незалежність літ-ри від сусп. ідеалу, за що його
критикував І. Франко. Молодомузівці не завжди були послідов. символістами,
іноді символізм суттєво не відображався в їхніх худож. збірках. Гол. риси
творчості – розширення тем і мотивів, експерименти в римуванні, використання
різної строфіки, стилізація. Оточення групи творили художники І. Косинин та І.
Северин, скульптор М. Паращук, письменник О. Турянський, композитор С.
Людкевич, видавець і політик М. Петрицький, критик О. Грицай, поети М. Кічура,
Ф. Коковський. Чл. «М. М.» часто збиралися для того, щоб популяризувати свою
творчість, організовувати літ. конкурси, театр.-мист. заходи в приміщенні т-ва
«Руська бесіда», під час яких декламували власні вірші. У жовтні 1906
молодомузівці виступили із заявою про заснування вид-ва «Молода муза». 1906–09
видавали ж. «Світ», друкувалися у часописах «Гайдамаки», «Діло», «Буковина»,
«Шляхи», альманасі «За красою». У своїй творчості представники «М. М.» зазнали
впливу зх.-європ. модернізму через польс. та нім. літ-ри. Для їхньої творчості
характерні громадян. мотиви. Група перестала існувати через фінансові труднощі,
територ. роз’єднаність її представників. Під час святкування 60-річчя від дня
народж. Б. Лепкого у Львові (1933) уперше у повоєн. час відбувся літ. вечір
молодомузівців. У березні 1937 Т-во письменників і журналістів ім. І. Франка з
ініціативи М. Рудницького влаштувало літ. вечір з нагоди 30-ліття 1-го спіл.
виступу молодомузівців.
18
січня 2021
21група Українська мова
Складні випадки
відмінювання іменників ІІІ і ІV відмін
Завдання: : підручник§52-53.Впр.7(2).
Закінчення
іменників 3 та 4 відмін
Відмінювання іменників
ІІІ і ІV відміни
У називному відмінку однини іменники третьої відміни мають нульове
закінчення: суть, любов, ненависть.
У родовому, давальному і місцевому відмінках однини іменники третьої відміни мають однакове
закінчення -і: суті, любові, ненависті.
Розрізняються ці форми лише у контексті, відповідно до їх ролі у реченні.
У знахідному відмінку однини іменники третьої відміни мають форму
називного відмінка.
В орудному відмінку однини іменники третьої відміни мають лише
закінчення -ю: любов’ю, тушшю, Керчю, радістю.
Кінцевий приголосний основи (крім р, щ) подвоюється, якщо
стоїть після голосного: міццю, миттю, суттю, тінню, зустріччю,
подорожжю. І не подвоюється, коли перед ним є інший приголосний: верф’ю,
радістю, швидкістю.
У кличному відмінку іменники мають закінчення -е: любове,
вісте, радосте.
У називному відмінку множини іменники третьої відміни мають
закінчення -і: вісті, тіні, зустрічі, подорожі.
У родовому відмінку множини вживається закінчення -ей: вістей,
областей, тіней, розповідей, зустрічей, подорожей.
У давальному відмінку множини вживається закінчення -ам, -ям: подорожам,
зустрічам, вістям, тіням.
У знахідному відмінку вживаються форми, однакові з формами називного відмінка
множини.
В орудному відмінку множини іменники третьої відміни
мають закінчення -ами при основі на ж, ч, ш і -ями при
інших основах: подорожами, зустрічами, вістями, областями.
У місцевому відмінку множини виступає закінчення -ах при
основі на ж, ч, ш і -ях при
всіх інших основах: при зустрічах, у подорожах, при розповідях, у
вістях, у тінях. В основах деяких іменників третьої відміни при
відмінюванні голосні звуки о і е чергуються
з і: свідомість — свідомості, наявність — наявності,
піч — печі, річ — речі.
Іменники четвертої відміни у називному відмінку
однини мають закінчення -я, після шиплячого — -а: ягня,
цуценя, кошеня, ім’я, плем’я, курча, лоша.
У родовому відмінку однини вживається закінчення -и, -і: курчати,
лошати, імені, племені.
У родовому, давальному і місцевому відмінках іменники цієї групи мають
суфікс -ат-, -ят- (курчати, лошати, кошеняті).
Суфікс -ен- уживається в усіх відмінках, крім називного
та знахідного однини (племені, іменем).
У давальному і місцевому відмінках однини усі іменники четвертої відміни мають
закінчення -і: (на) теляті, (на) лошаті, (на)
курчаті, імені, племені.
В орудному відмінку однини іменники четвертої відміни втрачають
суфікс -ят- (-ат-) і мають закінчення -ям,
після шиплячого — -ам: ягням, цуценям, кошеням,
ім’ям, плем’ям, курчам, лошам.
Іменники ім’я, плем’я в орудному
відмінку мають паралельні форми, тобто із закінченням -ем, і
з закінченням -ям: іменем і ім’ям,
племенем і плем’ям.
В усіх формах множини іменники четвертої відміни мають
суфікси -ат-, -ят-, -ен-: лошата, телята, імена,
племена.
18
січня 2021
31група Українська мова
|
48.Стилістичне використання синонімів, антонімів і паронімів |
Завдання: підручник§45.Впр.7,5
Українська мова
(Авраменко) 11 клас-https://pidruchnyk.com.ua/1239-ukrainska-mova-11-klas-avramenko.html Стилістичне використання синонімів, антонімів і
49.Стилістичні особливості слів іншомовного походження
49.У сучасній українській мові широкі стилістичні можливості мають іншомовні
слова — слова, запозичені з інших мов.
► Прочитайте текст. Випишіть слова
іншомовного походження. Розкрийте їх значення та роль у тексті.
ОЧІ — ДЗЕРКАЛО ЗДОРОВ’Я
Про це говорять із подивом, слухають
із недовір’ям: магія якась — подивитись в очі людині і тут же розповісти все не
тільки про її здоров’я, а й про звички? Немислимо, розумом не збагнути. Однак
це факт. Та якщо ні для кого з давніх-давен не диво, що очі — дзеркало душі, то
сьогодні нас переконують і в тому, що очі дзеркало здоров’я, переконує наука,
ім’я якій — іридодіагностика.
Нове слово в медицині? І так, і ні.
Ні — тому що хіба можна назвати новим метод, якому понад три тисячі років? Так
— тому що знову згадали, заговорили про нього і почали застосовувати в Європі,
США, Канаді, Японії лише в середині п’ятдесятих років минулого століття.
Перші, так би мовити, сліди
іридодіагностики прийшли до нас з глибокої давнини, Так, у печерах Малої Азії
знайдено наскельне зображення райдужки ока та її зв’язків із різними частинами
людського тіла. В Індії, Китаї вже більш як три тисячі років тому надавали
виняткового значення змінам в очах хворої людини… Про відображення на райдужній
оболонці ока (ірисі) стану практично всіх органів людини писали Гіппократ та
Філострат.
Основоположником сучасної іридодіагностики
є доктор медицини з Угорщини Пекцелі. Ще в дитинстві випадково помітивши, як
змінилося забарвлення райдужки ока пораненої сови, майбутній учений зацікавився
цим явищем. Пізніше, будучи студентом, а потім працюючи в хірургічному
госпіталі, він продовжував накопичувати спостереження, що в майбутньому дало
змогу йому систематизувати іридологічні тести і дати перше обґрунтування методу
іридодіагностики. Цінність методу полягає в тому, що він не тільки фіксує
відхилення в організмі, а й часто дає інформацію про їх причини. Сьогодні
офіційна медицина визнає за ним право громадянства. Створено Міжнародну
асоціацію іридологів (С. Кузнєцов).
► Чи
вмотивовано використання запозичених слів у тексті? Чим саме? (міркуйте
усно)
Тренувальні вправи
► До наведених
слів доберіть іншомовні відповідники, подані в дужках (письмово)
Промисловість, рішення, всесвіт,
відсоток, краєвид, кіннота, льотчик, водій, воротар, кріпость, уподібнення,
обрій, кількісний, розумовий (космос, ландшафт, пілот, асиміляція, резолюція,
фортеця, голкіпер, шофер, процент, індустрія, кавалерія, горизонт,
інтелектуальний, статистичний).
18
січня 2021
31група Українська література
|
«Страшні слова,
коли вони мовчать…», «Хай буде легко. Дотиком пера…» Л. Костенко –
ліричні роздуми про значення слова в житті людини, суть мистецтва, його роль
у суспільстві. |
|
Завдання:підручн.ст.211-212
Готуємось до
ЗНО
Страшні
слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все
повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія
— це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
Автор — Ліна Костенко
Рік написання: 1977.
Збірка: «Над берегами вічної ріки».
Тема: слово в житті людини, сутність поезії.
Ідея: показати силу слова — «Людині бійся душу ошукать».
У творі Ліна Костенко говорить про те, що слова,
ніби згустки, увібрали в себе радощі й болі людей. Чутлива душа поета не тільки
вловлює енергію сказаного, а й дивиться на слова з побожним страхом, адже
впевнена, що поетові треба пам’ятати про свою відповідальність за кожен свій
рядок і за кожне слово.
Вид лірики: філософська.
Жанр: ліричний вірш.
Напрям: модернізм.
Течія: неоромантизм.
Провідний мотив твору: роздуми поетеси про значення слова в житті людини, про
сутність поезії.
Композиція твору. Невеликий за розміром у три строфи вірш наповнений
почуттями й експресією. Перша строфа твору — це одне складнопідрядне речення, у
якому кожне підрядне речення посилює звучання головного.
Образи твору. Ліричний герой — це людина, що знає силу слова й
відчуває відповідальність за їх використання: «Хтось ними мучився, болів…»
Філософські роздуми поетеси над словом і творчістю породжують в уяві читача
образ ліричного героя, який висловлює свої думки щодо проблеми добору слів,
завдань мистецтва у суспільстві.
Римування — перехресне: мовчать — почать, причаїлись — чиїмись
(абаб).
Віршовий розмір — вірш написано п’ятистопним ямбом із пірихієм.
Історія написання: філософські питання про сутність поезії, про місію митця
для Ліни Костенко (особливо для неї, яка пішла у «внутрішню еміграцію» на знак
протесту проти відновлення тоталітаризму в СРСР і понад 16 років змушена була
писати «в шухляду»), як і для всіх «шістдесятників», були особливо актуальними,
що вилилося в низку творів, де ця проблематика стає осердям уваги.
Художні засоби:
- епітети: «страшні
слова», «безсмертний дотик»;
- метафори «слова
мовчать, причаїлись», «хтось ними (словами) плакав, мутився, болів»
оживлюють, олюднюють слова;
- анафора: у першій
строфі другий і третій рядки починаються словом «коли*, яке підкреслює і
пояснює оксиморон «слова мовчать»;
- антитези: «краса
й потворність», «асфальти й спориші» змальовують і різноманітність світу,
і його повторюваність, узагальнюючи словами «Усе було», і підводять до
висновку: «Поезія — це завжди неповторність».
У вірші «Страшні слова, коли
вони мовчать» Ліна Костенко закодувала своє розуміння значення слова в житті
суспільства і кожної людини.
Поетеса впевнена, що митці,
як ніхто інший, мають обережно й відповідально ставитися до сказаного, адже «поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний
дотик до душі». Буває важко знайти
потрібні слова, які б не «були уже чиїмись», але поети тому
й несуть це звання, що вміють словом торкатися наших душ і пробуджувати світлі
почуття.
“Хай буде легко. Дотиком пера” Літературний паспорт
Автор – Ліна Костенко
Тема: розповідь про прелюдію кохання,
момент закоханості, народження почуттів, у які ще не зовсім віриться.
Ідея: дати відчути людині,що їй потрібне
інколи не лише солодке, а й гірке, не лише світле, а й темне, щоб більше
поцінувати те добре, світле, що є. Баба Ніна знає відповідь ...
Літературний рід: лірика
Жанр: етюд
Вид лірики: інтимна, пейзажна
Віршовий розмір: ямб.
Художні засоби
Епітети: спомин пресвітлий; білий світ, березова кора побілена;
чорні дні; спогад предивний, пресвітлий;
Метафори: осінь похлинулась димом; хай не розбудить смутку телефон;
печаль не зрушиться листами; сон торкнувся пам’яті вустами; сніг іти поривався;
Інверсія: спогадом предивним; не розбудить смутку телефон.
Вірш Ліни Костенко «Хай буде легко…» —
філософський етюд про пам’ять, про почуття, про відчуття життя, у якому
перемішалися чорне й біле, добро й зло. Людині потрібне інколи не лише
солодке, а й гірке, не лише світле, а й темне, щоб більше поцінувати те добре,
світле, що є. У вірші на вік героїні, що багато пережила у житті, натякають
такі рядки: Сьогодні
сніг іти вже поривавсь. Сьогодні осінь похлинулась димом. У поезії описано почуття, у які не вірить навіть сама
лірична героїня: Хай
буде легко. Це був тільки сон,що ледь торкнувся пам’яті вустами.
18
січня 2021
13 група Українська література
Урок
позакласного читання 1. Поетичні твори Михайла
Старицького.
Завдання:підготувати
презентацію чи реферат за творчістю І.Франка
Михайло Старицький
Ждання
За гай скотилось сонце ясне,
Хмарок рожевих цілий рій
В безодні синій тане, гасне,
Мов злотосяйне пасмо мрій;
Вітрець упав; з садочка лине
Струмком живущим пишний дух,
З черемх убрання лебедине
Часами ранить срібний пух;
Вже гомін стих, туман над ставом
Серпанком хвилевим ляга;
Темніша небо... і небавом
В садочок зірка дорога
Увійде легкою ходою...
Я жду і краюся нудьгою,
Шукаю скрізь палких очей...
Ось тьохнув щасно соловей -
Її ж нема! Ідуть хвилини,
Земля, здається, аж горить...
А все нема, нема Зорини!
Я жду - і віком стала мить!
Вже ніч зліта крилом імлявим,
Осяйна безліччю лампад...
Ген місяць видом величавим
З поза тополь зирнув у сад -
Її ж нема... Я муку чую:
Холоне серце... голова,
Мов крутінь в бурю навісную,
Мене жадоба порива...
Її ж нема!.. І враз, раптово
Рученьки білі, запашні
Лягли на рамени мені...
Зайнявся дух... урвалось слово...
Вуста з вустами ізлились,
І ми на зорі понеслись,
В очах палких втопивши очі...
О ніч! О любощі співочі!
О чародійні в яві сни
На святі першої весни!Ждання
За гай скотилось сонце ясне,
Хмарок рожевих цілий рій
В безодні синій тане, гасне,
Мов злотосяйне пасмо мрій;
Вітрець упав; з садочка лине
Струмком живущим пишний дух,
З черемх убрання лебедине
Часами ранить срібний пух;
Вже гомін стих, туман над ставом
Серпанком хвилевим ляга;
Темніша небо... і небавом
В садочок зірка дорога
Увійде легкою ходою...
Я жду і краюся нудьгою,
Шукаю скрізь палких очей...
Ось тьохнув щасно соловей -
Її ж нема! Ідуть хвилини,
Земля, здається, аж горить...
А все нема, нема Зорини!
Я жду - і віком стала мить!
Вже ніч зліта крилом імлявим,
Осяйна безліччю лампад...
Ген місяць видом величавим
З поза тополь зирнув у сад -
Її ж нема... Я муку чую:
Холоне серце... голова,
Мов крутінь в бурю навісную,
Мене жадоба порива...
Її ж нема!.. І враз, раптово
Рученьки білі, запашні
Лягли на рамени мені...
Зайнявся дух... урвалось слово...
Вуста з вустами ізлились,
І ми на зорі понеслись,
В очах палких втопивши очі...
О ніч! О любощі співочі!
О чародійні в яві сни
На святі першої весни
Лорі
О, покладіть лілеї рук
На мої очі вже слабії,
Щоб духом злинув серед мук
І в млі пашистій бачив мрії
Крізь біль лілей!
Згаси в очах жаркі вогні,
Скрий квітку вуст рожеву, милу,
Нехай забудусь в тихім сні...
Щоб ґвалт думок знайшов могилу
І зник у сонній далині,
Віддавшись любому вітрилу,
Крізь біль лілей.
Монологи про кохання
ІІ
Не за'хвати солодкого зомління,
Не пестощів пекучая жага
З'ясують нам ті чарівні боління,
Які любов у серця вимага.
Кохання - спів, зальот душі - не тіла,
Зоря з-за хмар, веселка дощова,
Вано ростить у нас незримі крила
І до країн незнаних порива.
Душа у нас болить із самотини,
Рвучися все з земних важких заліз,
Вона жада поради і дружини,
Жада розкош в багатті спільних сліз...
Зі мною ти, моя красо - богине, -
Що мовити? Душа у нас одна -
І цілий мир в очу' твоєму гине,
І світ новий, баєчний вирина...
О люба ніч! Ти появляєш мрії
Й невиразні краси в зористі млі...
Як чарівно' ген промені блідії
Мереживом срібляться по землі!
В обіймища сплелись сутінків зграї,
Отрутою пушать нічні квітки,
І шепотять про втіхи темні гаї
До місяця закохані мавки...
Все повно чар і виростає з міри,
Минулеє прийдешнім і злилось;
Душа зорить в дитиннім сяйві віри,
Бажається незбутнього чогось...
Зріднили нас незмисленні хвилини
І за'хвати розкошів неземних;
Вчуваються і пісні янголині,
І тихий дзвін струн легких, золотих...
Моя красо! Моє святе кохання,
З тобою я зіллю своє буття -
Тобі віддам усе своє бажання,
В тобі знайду весь світ, всі почуття!
Не згадуй.
Не згадуй, мій друже, мій милий,
Не жур мого серця ти вкрай:
Давно занесли уже хвилі
У море безоднє наш рай.
Не можна, несила, коханий;
Минуле вернути назад -
Ми тільки здратуємо рани,
Що кожен загоїти б рад.
Розтатись не зважимо духу,
А щастя зламали самі...
Не треба ж ні слова, ні руху -
Ми будьмо, як камінь німі;
Бо й серце розбите, недуже,
Мов камінь у грудях, лежить...
Не згадуй же, голубе - друже,
Того, що не може бути
Чого свої
очі, чого свої милі
Вмиваєш гіркими слізьми?
Хіба ти не знаєш, що люди, як хвилі,
Байдужі, холодні, німі!
Кепкують над краєм твоїм сиротливим,
Ти крушишся серцем сама...
Хіба ж ти не знаєш, що в світі кривдивім
Ні ради, ні правди нема!
Якщо мене вірно, зозуле, кохаєш,
То ти на людей не вважай;
Хіба ж ти не бачиш, хіба ж ти не знаєш,
Що ти моє щастя, мій рай!
18
січня 2021
11 група Українська мова
Урок 20. Підготовка тексту до виступу
Завдання: : підручник§19-20.Впр.4
Етапи підготовки тексту виступу
1.
Визначення теми. Тему для виступу можна вибрати самостійно або ж її можуть
запропонувати. При самостійному виборі потрібно зважати на аудиторію, актуальність теми, різноплановість її висвітлення в різних джерелах, конфлікт поглядів.
Формулювання теми має бути лаконічним і водночас інформативним.
Приклад:
Порівняй: «Емоджі: за і проти» і «Чи повернуться люди в майбутньому до «наскельного
живопису» і передаватимуть свої почуття через малюночки?» У першій темі закладено конфлікт, тому вона зацікавить усіх, а друга занадто багатослівна й не містить конфлікту, тому її
сприйматимуть не так жваво.
2. Формулювання мети.
Для чого оратор виголошує промову: розважити людей, поінформувати їх, переконати в чомусь, спонукати до дій? Саме на ці запитання потрібно відповісти, готуючись до
виступу, тобто сформулювати мету як
для себе, так і для слухачів. Визначення цільової настанови полегшує
сприйняття теми й налаштовує аудиторію.
3. Складання плану. План — це
покрокова інструкція до розкриття теми.
Ним не варто нехтувати, тому що саме план є каркасом, на якому триматиметься уся будівля
промови. План можна редагувати, відкидаючи одне й додаючи інше, але в
той же час треба стежити за цілісністю «кістяка».
Плани бувають трьох видів: простий (у
вигляді простих речень), складний (у вигляді простих речень із підпунктами) і цитатний (замість
простих речень — цитати).
Здавна прийнято таку схему
промови: вступ — основна частина —
висновки. Саме цій схемі й має відповідати план.
4. Матеріал можна й треба добирати з різних джерел. Найпоширеніші з них: особистий досвід, роздуми й спостереження, інтерв’ю й
бесіди, читання.
Нові ідеї, цікаві дані, факти,
приклади, ілюстрації для промови можна
отримати від очевидців подій, з офіційних документів, з науково-популярної, довідкової, художньої літератури, періодичних видань, різних інтернет-ресурсів. Необов'язково використовувати одразу всі джерела,
але працювати з ними слід.
5. Робота над конспектом.
Для цього краще використовувати картки, кожна з яких відповідає пункту чи
підпункту плану. Таким чином можна змінювати послідовність викладу
матеріалу, «бачити» динаміку розгортання думок, відшукати «слабкі» місця в
промові. Після складання текст можна
переписати як звичайно.
Під час роботи над конспектом треба дотримуватись кількох правил:
- використовувати повні
речення;
- кожен пункт чи підпункт
записувати з абзацу;
- редагувати промову
відповідно до стилю: чи відповідають вибрані слова меті промови й аудиторії, до
якої вона буде звернена; чи не будуть якісь слова випадати із загального тексту
стилістично;
- стежити за легкістю й
доступністю мовлення (чи не перевантажений текст термінами, цитатами, фактами й прикладами).
6. Репетиція. І
початківцям, і досвідченим ораторам перед виступом не завадить потренуватися виголошувати промову. Це допоможе визначити
час звучання (100–120 слів на хвилину — найсприятливіший
темп для аудиторії). Незамінним
«помічником» стане дзеркало. Можна записати
виступ на диктофон, а потім прослухати його — це допоможе помітити сильні й слабкі місця
в промові.
Естетика тексту
Промова має приносити
слухачам естетичну
насолоду, тому зверни увагу на образність мовлення, жвавість, інколи парадоксальність,
нетривіальність думки.
Завжди доречними в тексті будуть тропи (звичайно ж, якщо виступ не наукової тематики): антоніми (прийом
контрасту, антитези), гіперболи чи літоти (для посилення сприйняття), епітети, порівняння, метафори (для творення образності); фразеологізми, прислів’я та приказки.
Елегантний зовнішній вигляд, добре поставлений голос, природна
міміка, виважені жести, правильна поза теж належать до категорії естетичного.
Коментарі
Дописати коментар