Поурочно-тематичне планування та завдання з

української мови для учнів 20,21,23груп

(на період карантину з 21.09-25.09 )

 

4

Правила перенесення слів із рядка в рядок. Графічні скорочення.

Підручник§39-40,впр.2,5.Зверніть увагу на рубрику»Культура слова»(підручник, стор.121)

 

Українська мова (Авраменко) 10 клас 2018-https://pidruchnyk.com.ua/1168-ukrainska-mova-10-klas-avramenko.html

 

 

 

                      Правила переносу слів (законспектувати,вивчити)

Найголовніше правило переносу слів — з одного рядка на інший слова переносяться здебільшого по складах. Проте

• ніколи не розриваються сполучення «йо» та «ьо». Наприклад: па-йок, а не пай-ок; сльо-за.

• Не розриваються при переносі африкати   си-джу, бджо-ла, від-дзер-ка-ли-ти.

• При збігові однакових звуків на межі кореня і суфікса, що позначається на письмі подвоєнням літер, одна з них залишається в попередньому рядку, інша переноситься в наступний: зай-мен-ник, бу-ден-ний. Подовжені приголосні перед «я» мають два способи переносу: знан-ня і зна-ння. Обидва варіанти є правильними.

• У складних словах не розриваються при переносі однакові приголосні, з яких починається друга частина слова: но-во-вве-ден-ня.

• Від попереднього голосного ніколи не відривається буква «й»: лій-ка, лінійка, ко-пій-ка.

• Не відривається один приголосний від кореня.

• Не розриваємо при переносі ініціали й прізвища, а також різні абревіатури: Т.Г. Шевченко (а не Т. /’. //Шевченко), АЕС, ЛАЗ-105, УАПЦ.

• Не розриваємо при переносі односкладові префікси перед приголосними: над-мірний, най-більшиіі (а не на-дмірний, на-йбільший). Кількаскладові префікси при переносі можна розривати пе-ре-працювапш, че-рез-смужжя.

• Коли корінь починається на голосний, то перенос здійснюємо довільно, розорати, роз-орати, ро- зо-рати; бе-зупинно, без-упинно, безу-тіш-но, але по-сміхнувся, за-клад (а не пос- міхнувся, зак-лад).

► Поділіть подані слова на склади. Визначте кількість складів у словах.

Соловей, якір, рядно, сукня, клімат, солярій, лекція, вівторок, юшка, червень, кенгуру, рибка, книжка, індик, диктант, вітрина, історик, річка, поема, митець, співак, рибалка, яровина, довіра, цибуля, герой, єпископ, зілля, бактерія, Київ, війна, байрак, хокей, лялька, столиця, мисливець, підсумок, веселий, будівельник.

 

 

 

Графічні скорочення

Від абревіатур слід відрізняти умовні графічні скорочення, які вимовляються повністю й скорочуються лише на письмі. Графічні скорочення (крім стандартних скорочених значень метричних мір: м — метр, мм — міліме́тр, см — сантиме́тр) пишуться з крапками на місці скорочення, при цьому зберігається написання великих та малих літер і дефісів, як і в повних назвах: півн.-сх. (півні́чно-схі́дний), півд.-зах. (півде́нно-за́хідний), Півн. крим. канал (Північнокри́мський кана́л).

До найпоширеніших загальноприйнятих графічних скорочень належать такі:

акад. — академік
вид. — видання
гр. — громадянин
див. — дивись
доц. — доцент
ім. — імені
і т. д. — і так далі
і т. ін. — і таке інше
і под. — і подібне
напр. — наприклад
н. е. — нашої ери
до н. е. — до нашої ери

о. — острів
обл. — область
оз. — озеро
пор. — порівняй, порівняйте
проф. — професор
р. — рік, річка
рр. — роки
с. — село, сторінка
ст. — станція, сторіччя
т. — товариш, том
тов. — товариш
тт. — товариші, томи

Слова не скорочуються на голосну, якщо вона не початкова в слові, і на ь. Наприклад, слово селя́нський може бути скорочене: сел., селян., селянськ. При збігу двох однакових приголосних скорочення треба робити після першого приголосного: стін. календар, ден. норма. При збігу двох (і більше) різних приголосних скорочення можна робити як після першого, так і після останнього приголосного, залежно від структури слова: власноруч. або власноручн. (власнору́чний), але тільки власт. (власти́вий).

 

 

 

           Поурочно-тематичне планування та завдання з

української літератури для учнів 20, 23груп

(на період карантину з 21.09-25.09 )

 

 

3-4

Психологічна новела «Intermezzo» з жанровими ознаками «поезії у прозі». Автобіографічна основа. Проблеми душевної рівноваги, повноцінного життя, специфіки творчого процесу. Психологічно переконливе розкриття внутрішнього стану людини. Символічні образи, ускладнена метафора. Поетика імпресіонізму. ТЛ: психологічна новела, «поезія в прозі», імпресіонізм.

Підручн.стор.123-131,виписати та вивчити п0няття ТЛ.    Підручн.стор.131-134

Українська література (Авраменко, Пахаренко) 10 клас 2018https://pidruchnyk.com.ua/392-ukrayinska-lteratura-avramenko-paharenko-10-kla                                                                                                                                                   

 

ТЛ.                    Психологічна новела "Intermezzo"

Шкільний твір

Intermezzo — це музичний термін, який означає перепочинок, паузу між частинами великого твору. Очевидно, у кожної людини в житті настає такий момент, коли такий перепочинок є надзвичайно необхідним, таким, якщо його не зробити, далі йти не можна вже нікуди. І, власне, можливість побути на самоті, серед природи, подалі від "залізної руки міста", від усіх тих проблем, своїх і чужих, від шуму, тісняви, постійного руху (емоційного й фізичного), психічної напруги потрібна кожному.

Герой твору — митець, який втомився від життєвих вражень, від людського горя, яке йому доводилося спостерігати останнім часом. Украй знервований, герой протиставляє себе "людям", їхньому метушливому способу буття, який не має природної гармонії, а відтак призводить до руйнації особистості. Герой прагне побути на самоті, відсторонитися від усіх: "Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!" Таке нестримне бажання втекти могло виникнути в людини, яка насправді дуже чуйна до людського нещастя, яка ніби "пропускає" чуже горе через себе, сприймає біль інших, як власний. Тож зрозуміло, чому М. Коцюбинський обирає за героя митця. Переповнившись цим болем, ліричний герой має зняти нервове напруження. Він прагне відпочинку, спокою, щоб відновити втрачені сили, і з цією метою покидає місто, вирушає на природу — в Кононівські поля на Полтавщині. Коловерть останніх думок про когось, останні фрази, уривками почуті в потязі, — це немов відхід до сну, до відпочинку стомленої душі й натягнутих нервів.

У новелі основним об'єктом зображення є саме душа митця. М. Коцюбинський простежує, як змінюється психологічний стан людини від спілкування з природою. Психологічний стан ліричного героя зазнає своєрідної еволюції: від стану втоми до заспокоєння та відновлення творчих сил, прагнення знову вбирати в себе болі й радощі оточуючого світу. У новелі немає видимих зовнішніх подій. Усі зміни відбуваються в душі героя. Поряд із ним дійовими особами у творі виступають "ниви у червні", "жайворонки", "сонце", "зозуля", "залізна рука города", "моя утома", "людське горе". Ця новела є своєрідною стенограмою психологічних станів ліричного героя, його почуттів і настроїв. Він утомився від залізної руки міста з усією складністю життєвих проблем і прагне заспокоєння, усамітнення на Кононівських полях. Поступово спілкування з природою знімає з героя психологічну напругу. Центральне місце займають картини його перебування серед природи, безлюддя, тиші, чистоти. Показовим є те, що спочатку героєві скрізь мариться, що має десь з'явитися людина, яка ніби переслідує його, але поступово він ловить себе на тому, що розмовляє з природою, як з людиною, ніби йому вже бракує товариства. Протиставленням людській логіці є поведінка собаки, який волю цінує понад бажання задоволеної злості. І хочеться зробити висновок: людина не може бути духовно вільною, коли тримає злість на когось, коли живе почуттям помсти.

Невипадковою є й кульмінація твору — зустріч героя з селянином, якого митець уже готовий вислухати: "Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них! Говори, говори..." І герой знову вбирає в себе горе, і, мов каміння, тяжко лягають на серце жахливі події: "П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка", "Раз на тиждень б'ють людину в лице", "Найближча людина готова продати", "Між людьми, як між вовками"... Зрозуміло, що це лише маленька крапля у великому морі людського нещастя.

Пейзаж твору має психологічне підґрунтя, він відображає не лише красу навколишньої природи, а й внутрішній світ героя, зміну його настроїв, думок, почуттів. Новела написана в імпресіоністичній манері, що полягає в зображенні миттєвих вражень, безпосередній фіксації реакцій, переживань. У творі фактично немає сюжету, адже мета не в зображені зовнішніх подій. Найголовніше — змусити кожного прислухатися до себе зсередини, відчути власну гармонію, налагодити струни душі, щоб зіграти нову мелодію — мелодію справжнього повноцінного життя.

 

 

 

 

Поезія в прозі, або Вірш у прозі

Переважно невеликий за розміром літературний твір, написаний прозою, але своїй звучанням близький до вірша завдяки великій емоційності, ліризму і своєрідній ритмічності мови. Широко відомі вірші в прозі І. Тургенєва ("Как хороши, как свежи были розы", "Порог", "Воробей" та ін.). Виступали також у цьому жанрі Дніпрова Чайка (цикл "Морські малюнки"), М. Черемшина, О. Кобилянська, В. Стефаник та ін. З використанням особливостей вірша в прозі написані розмови квітів у казці для дітей Л. Українки "Лелія", наприклад:

"Моя люба Мар’яночка краща мені, як сестричка, — як на неї подивлюся, мов до сонечка всміхнуся. А дівчинонька Мар’яна щовечора і щорана мене підливає, поле, доглядає... Пісня до роботи додає охоти, а Мар’яні вдень не до гуляння,— на роботі зранку до смеркання. На чужому полі ніжки натомила, на чужій роботі ручки натрудила, на чужих городах цілий день полола, бур’яном колючим руки поколола..."

 

 

 

Імпресіонізм — художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levaht», 1873). Напри­кінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському пись­менстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Конкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р.Л. Стівенсона, А. Шніц- лера, А. Чехова, І. Буніна, А. Анненського та ін. Визначальні риси імпресіонізму: •     зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво»,— проголо­шували Едмонд і Жуль Конкури); •      імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум; •     відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксу­вати реальні моменти, імпресіоністі найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній у конкрет­ній реальності; •     часопростір ущільнюється й подрібнюється, предметом мис­тецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, від­биті у свідомості персонажа; •     герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю актив­ністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень; •     найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Укра­їнський імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскра­віше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та симво­лізмом. Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбин­ського, В. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін.

 

Д.З.Ознойомитись зі змістом повісті М.Коцюбинського «Тіні забутих предків» .Переглянути однойменний фільм режисера С.Параджанова.

 

«Intermezzo» Коцюбинський короткий зміст Присвячую кононівським полям Дійові особи: Моя утома Ниви у червні Сонце Три білих вівчарки Зозуля Жайворонки Залізна рука города Людське горе  «Лишилось ще тільки спакуватись… Се було одно з тих незчисленних «тре­ба», які мене так утомили і не давали спати»,— так починається твір. Це «тре­ба» автор порівнює з многоголовим звіром». Але він розуміє, що «увільнитись» від нього можна лише на час. Бо життя йде, торкаючи кожного неодмінно, «іде, як хвиля на берег». Автор зізнається: «Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім». Інколи саме це дратує, стомлює, бо людині необх­ідно час від часу усамітнитись: «Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. По­відчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій». Це прагнення спокою і самітності інколи буває таким сильним, що ла­ден погодитися на будь—який спосіб досягнення жаданого: «Смерть? Сон?» Відтак приходить бажання бодай на якийсь час відпочити, послухати не «ревучі потоки людського життя», а жадану тишу.  * * * Друга частина змальовує картину дороги, або, точніше, втечі від «за­лізної руки города». Здавалося, тишу глушили гучні голоси. Але ось уже зе­лене безмежжя природи, а «неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі». І ледве бричка вкотилася у двір — закувала зозуля. «Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця». ** * Навіщо людині ота тиша? Щоб почути і побачити щось головне, важ­ливе у житті, що затулене щоденною метушнею. Ця тиша впала так неспо­дівано, що їй не ймеш віри. Здається, навіть предмети навкруги зазіхають на цю тишу. Ніби вони живуть своїм потаємним життям: «Хто знає, що ро­биться там, де людина не може бачити…» Кілька разів автор ніби сам собі повторює: «Хіба я що знаю? Хіба я знаю?» І тут ліричний герой відчуває, яку його серце просяться із зовніш­нього світу люди, «всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра». їх так багато, що душа не в змозі сприймати усе так само гостро, як раніше. І герой це розуміє, розповідаючи про це відсторонено, ніби здалеку. Так, це ненор­мально, коли людина звикає до гучного болю і не реагує на нього більше. Але інколи треба дати спочинок зболеній душі: «Я не маю вже краплі гаря­чої крові… Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав із мене всю кров… Проходьте! Я утомився». І раптом… Розплющивши очі, герой бачить «глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку—ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах». Світ, безмежний, сонячний, зелений огортає і пестить. Хай живе сонце! Хай живе небо! Хай живе світ і все живе в ньому! Ось три вівчарки зчинили ґвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і прекрасний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу: «Я не ворог тобі». Тоді чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі. Герой відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчав кудись: «У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість». ** * «Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах… Я тепер маю окремий світ… На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він га­рячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса». Сама вічність у своїй радісній величній красі постає у цих словах ліричного героя, огортає зеленими руками жалюгідну купку хаток, ниви. «Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все це ков­тнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стеж­ки й дороги… Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять у повітрі круг, немов говорять: так буде вічно…: insaeculasaeculorum (на віки вічні)» ** * Поступово той мир і спокій, що панував навколо, входить в душу лірич­ного героя, наповнює його: «Пізно я повертався додому. Проходив обвія­ним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось й темніло, склепляла над ними зорену баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле». ** * За такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день, і «я повний при­язні до сонця і йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь із ним тут, на про­сторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: «Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння?» П’ючи сонце, мов цілющий напій добра, герой відчуває в душі любов: «Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує това­риства людей?)». Разом із вівчарками він блукає полями, обережно несучи додому спокій і відчуття спорідненості з самою землею: «Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар». ** * Може, тому й відчуває ліричний герой свою спорідненість із землею: «В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці». Це спілкування з живою природою, з самою землею дарує йому особливе відчуття, що все на світі — прекрасне. Особливе молоко — «я знав, що то вливається в мене м’яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п’ю екстракт луки». Особ­ливий і хліб. Відтак ліричний герой відчуває себе насправді багатою люди­ною. «Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, ве­лику, розкішну, створену вже,— всю я вміщаю в собі. Там я творю її нано­во, вдруге,— і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї». Треба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво для нащадків. Очима серця побачив автор чудову картину: «Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натяга­ла другу з неба на землю. Єднала небо із землею в голосну арфу й грала на струнах симфонію поля. Се було прекрасно». *** «Так протікали дні мого intermezzoсеред безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З—під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там записано буде?» Життя триває, воно роз­гортається чистим аркушем нового початку. ** * Але ось зустріч на ниві — «я і людина». Герой зустрів «звичайного мужика». Він не знає, яким сам здається цьому чоловікові, але той викли­кав в пам’яті героя страшні картини життя українського народу: почорнілі солом’яні стріхи хат, «брудні, негарні» дівчата, що повертаються з тяжкої роботи, бліді, як тіні, жінки, голодні діти зі зголоднілими ж псами… «Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле місто, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені. Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!» Так людське горе вривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної байдужості. І соціальні біди постають, як примара. Але надто ре­альна та примара: «Ходиш між людьми, як між вовками.. ..Бідний в убогого тягне сорочку із плота, сусіду сусіда, батько у сина. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?» «Говори, говори»,— повторює ліричний герой, ніби хоче заохотити співбе­сідника вилити у словах увесь біль і звільнитися від нього. «Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори…»  ** * «Город знову простяг по мене свою залізну руку не зелені ниви»,— так образно змальовує своє повернення до людей автор. З якими думками він по­вертається? «Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучка­ми, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть. Прощай­те. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…»  
Джерело: https://dovidka.biz.ua/intermezzo-korotkiy-zmist/